Світоглядно-ідеологічний

Україна - територія війни. Доповідь (Частина 1)

В рамках проекту «Український цивілізаційний проект» – лекція голови Громадського комітету національної безпеки України Олексія Толкачова.

Модератор – Володимир Лівінський, координатор світоглядно-ідеологічного напрямку ЦРС

ДОПОВІДЬ

Модератор. Доповідь голови Громадського комітету національної безпеки України Олексія Толкачова. Думаю, нам буде дуже цікаво.

 

Олексій Толкачов. Я щиро вражений, що попри негоду зібралося стільки людей. Я не думав, що люди прийдуть мене послухати, бо хто я такий? Сергія Дацюка (консультант корпорації стратегічного консалтингу «Гардарика», експерт у сфері комунікації, управління та стратегування – ред.) вся країна знає, тому на його доповідь пішли. Але мені тим більше приємно всіх вас сьогодні побачити і поспілкуватися з вами. Мені не надто хотілося говорити про війну. Це пан Ігор (Ігор Харченко, директор ЦРС – ред.) спонукав мене до військової тематики. Я б волів говорити про Україну радше як про територію хаосу. Та що довше я працював над темою, то більше довкола України, довкола нашої території складалася справжня військова ситуація.

Війна як цивілізаційна спадщина України і людства

Декілька слів власне про війну. Війна – цілком невід’ємна частина людського буття. Протягом усього цивілізаційного розвитку людство супроводжували війни. За підрахунками вчених, за п’ять з половиною тисяч років існування сучасної цивілізації відбулося близько чотирнадцяти з половиною тисяч різноманітних війн, що в них загинуло близько трьох з половиною мільярдів осіб – це прямі втрати від бойових конфліктів. І що ближче до наших днів, то втрати в кожній із війн збільшувалися. Якщо внаслідок Першої світової війни сукупні втрати населення становили чотирнадцять мільйонів, то в Другій світовій війні загинуло вже близько п’ятдесяти мільйонів осіб.

Досліджуючи тему участі України у війнах, я здивувався, звідки в українців змогла з’явитися приказка: «Моя хата скраю». Адже історія свідчить, що в усіх світових війнах і конфліктах Україні не вдавалося триматися осторонь. Відтак, чимала частина світового воєнного досвіду припадає саме на Україну та наші землі.

За допомогою війни Київська Русь утверджувала свої території. З кількома істориками я мав суперечки щодо характеру війн Київської Русі з Візантією. Чи це були війни з рівноправною країною, чи війна васала з сюзереном, по суті – з метрополією? Але в будь-якому випадку вигідних торговельних угод із Візантією Київська Русь досягала шляхом війни.

Шалену кількість крові було пролито за часів Козаччини. Козаки брали участь у дуже багатьох військових конфліктах і воювали на різні боки.

У складі Російської імперії та Австро-Угорщини Україна була своєрідним епіцентром воєн. Згадуючи головні фронти Першої світової війни, бачимо, що бойові дії  тривали саме на території України. Через нашу країну війна пройшла кілька разів: Брусиловський прорив, потім знову відступ. Події Першої світової війни відбувалися на території України одночасно із громадянською війною. Досі ніхто не може точно підрахувати людські втрати України в Першій світовій. Але за приблизними (підкреслюю, за приблизними) підрахунками під час Першої світової війни з України втекли близько двох мільйонів осіб. Люди просто тікали, бо територія була просякнута кров’ю і стражданнями. Решта втрат України в Першій світовій війні оцінюється у ще два з половиною – три мільйони осіб.

Друга світова війна пройшлася по Україні ще сильніше. Загальні втрати населення – вісім-десять мільйонів людей. Співвідносячи ці втрати з історичною тенденцією, бачимо, що у війнах на Євразійському континенті й у світових війнах Україні не вдавалося стояти осторонь.

У цьому контексті доречно повернутися до тези, якою Сергій Дацюк закінчував минулу лекцію. Про те, що перша світова криза закінчилася Першою світовою війною, друга світова криза закінчилася Другою світовою війною. Зараз ми переживаємо третю світову кризу, і з огляду на історичну динаміку, Україна не має жодних шансів залишитися поза межами збройного протистояння; не має жодних шансів уникнути війни.

Досі наша розмова йшла про гарячі війни – силові конфлікти із застосуванням зброї, із застосуванням техніки. Але з розвитком людства виникли нові способи боротьби. Відтак, сьогоднішнє розмаїття війн надзвичайно широке і дозволяє вирішувати політичні конфлікти без застосування зброї. Зброя використовується вже як останній аргумент.

Перш ніж перейти до різновидів війни, зупинюся на її визначенні і нагадаю, що війну визначають, як рішучі дії, спрямовані на зміну поведінки супротивника в необхідному напрямку, або на захист від зовнішнього втручання. Власне кажучи, будь-яка країна може розглядати Україну як супротивника, якщо бажає скоригувати нашу поведінку у вигідному для неї напрямку. Це вже підпадає під визначення війни.

 

Різновиди сучасних війн

Тепер щодо різновидів війни. Охарактеризуємо їх за рівнем ефективності – від найменш ефективного до найефективнішого.

На першому місці стоїть гаряча (технологічна, силова) війна. За сьогоднішніх умов вона найменш ефективна, бо дуже рідко призводить до стовідсоткової перемоги і супроводжується значними втратами.

Друга за рівнем ефективності – економічна війна. Однак вона сьогодні теж мало ефективна. Як класичний приклад економічної війни, згадаймо хоча б новорічні протистояння України та Росії в енергетичній сфері. Чистих переможців у цій війні навряд чи можна визначити. Росія домоглася для себе вигідних тарифів за рахунок власного іміджу на європейській арені.

На третьому місці – гуманітарна війна або її ще називають «прихований геноцид». Її зброя – в прищепленні населенню деструктивних цінностей: споживання алкоголю, цигарок, генетично модифікованих організмів і будь-яких інших споживацьких схильностей, які призводять до деградації та виродження населення. Всі негативні впливи гуманітарної війни (тютюнопаління, наркоманію, алкоголізм) ми сьогодні маємо в Україні. А врахувавши те, що Україна посідає перше місце в Європі за кількістю хворих на СНІД, варто серйозно замислитися, чи не є ми жертвами гуманітарної війни і прихованого геноциду.

Четвертий різновид війни – війна організаційна. Її ще називають мережево-політичною. Вона не має визначеної лінії фронту, а ґрунтується на створенні в певному суспільстві мережі організацій, груп активістів, здатних впливати на політику, формувати суспільно-політичні процеси, реалізовувати інформаційні кампанії та здійснювати лобіювання для досягнення своєї мети. Коли прихильники теорії загальної змови намагалися знайти в Помаранчевій революції ознаки організаційної війни, вони саме й посилалися на те, що напередодні Помаранчевої революції в Україні з’явилося безліч громадських організацій, які фінансувалися за рахунок американських грантів, що свідчило про підготовку мережі до реалізації організаційної війни. Саме тому противники Помаранчевої революції класифікували її (і, можливо, небезпідставно) як вияв організаційної або мережево-політичної війни.

П’ята за рівнем ефективності – інформаційно-психологічна війна. Думаю, ви всі прекрасно розумієте, що це таке. Вона дає про себе знати у нашому відчутті внутрішньої деморалізації, безперспективності, в поганому емоційному настрої. Інформаційно-психологічна війна має два підвиди. Кібервійна, яка спрямована на фізичне втручання в потоки інформації: блокування інтернет-сайтів, зрив роботи телерадіокомпаній, створення будь-яких перешкод на шляху потоків інформації. Другий підвид значно небезпечніший – це семантична війна або війна смислів, коли підмінюються поняття. Яскравим прикладом семантичної війни є «джинса» у журналістиці, коли журналісти за гроші біле називають чорним і подають це суспільству як певну істину. У нас така внутрішня інформаційна війна теж відбувається.

Шоста за ефективністю – хронологічна війна. Вона не призводить до дуже стрімких результатів, однак її наслідком є підрив життєздатності суспільства, народу та нації. Полягає хронологічна війна в тому, що змінюється історія, викреслюються дати, викреслюються події, або змінюється їхнє сприйняття. Ви чудово пам’ятаєте Оруела: «Хто контролює сьогодення, той контролює й минуле. Хто контролює минуле, той контролює майбутнє». Хронологічна війна стосовно українського народу велася останні чотириста років. В активну фазу вона увійшла відразу після знищення Козацької січі та після розкопування курганів, коли всі цивілізаційні пам’ятки на цій території почали або розграбовуватися, або вивозитися в підвали Ермітажу. І таке інше.

В Національному університеті імені Тараса Шевченка, представники якого сьогодні тут присутні, перша ж лекція, яку нам прочитали, була присвячена саме інформаційну та хронологічну війну між Україною та Росією. Наводили приклади, коли історичні факти підмінюють, або взагалі їх забувають. Йшлося, зокрема, про українських вчених-юристів, які жили й працювали в Україні, а після виїзду в Росію їх доробок назвали «классикой русской юриспруденции». Ось вам приклад хронологічної війни.

І, нарешті, сьомий різновид війни – найефективніший і найменш помітний – це духовно-світоглядна війна. Вона полягає у нав’язуванні суспільству певних ідей та стереотипів, смаків, моральних або культурних вимірів, які відривають суспільство від його коріння та ведуть у цілком хибному напрямку.

Особливість сучасних війн полягає в тому, що вони є тотальними. Вони охоплюють усі сфери.

Не можна сказати, що ведеться лише інформаційна війна між декількома країнами, інформаційна війна обов’язково буде супроводжуватися організаційно-політичною війною, економічною війною, можливо, хронологічною, а то й духовно-світоглядною. І на мій погляд, і за висновками моїх колег сьогодні в Україні тривають усі види війн, окрім силової або технологічно силової. Але Україна, на моє глибоке переконання, стоїть уже на межі початку й цієї гарячої війни.

 

Чому за Україну воюють?

На цьому я хотів би зробити невеличкий відступ, повернувшись до минулого засідання стосовно України та її цивілізаційної цінності. З минулої лекції могло скластися враження, що Україна ні цивілізаційно, ні культурно не має жодної цінності. Український народ не має пасіонарності, змін боїться – за що тут воювати?

В такому разі виникає питання: чому ж тоді за Україну ведеться війна? В чому ж цінність України?

У цьому питанні маємо два принципово різних погляди з-за кордону.

Збігнєв Бжезінський надавав Україні визначного геополітичного значення через розташування та цивілізаційну під’єднаність до двох різних цивілізацій: західноєвропейської та євразійської. Але є один нюанс. Збігнєв Бжезінський бачив ключове значення України як буферної зони. Тобто, попри важливість України їй не надається самостійної ролі: це лише буферна зона між США, Європою та Росією. Відтак, боротися Україні є за що, але це щось є не більше, ніж важіль впливу на Євразійському континенті в руках більших гравців. От і все.

У Самуїла Хантінгтона інший підхід. Він визначав чотири рівні країн. На першому рівні супердержави. Сьогодні, на його думку, є тільки одна супердержава – це Сполучені Штати Америки, які можуть впливати на всю сукупність геополітичних відносин у світі. Далі йдуть великі країни – це регіональні лідери. До них він зараховує Францію, Німеччину, Росію, Китай, Індію, Бразилію та інші. На третьому рівні стоять важливі країни, які відіграють сателітну роль при великих країнах. Наприклад, у Європі, якщо великі країни це Німеччина та Франція, то до країн третього рівня Хантінгтон відносить Італію та Велику Британію.

Саме на третьому рівні стосовно Росії перебуває Україна. Якщо Росія – велика держава, то Україна – важлива держава. А вже на четвертому рівні – держави, які не відіграють жодної ролі і є не більш, ніж проблемними зонами.

Попри з тим, що Хантінгтон відносив Україну до третього типу країн, він не залишав їй можливості бути значущим геополітичним гравцем. Для нього Україна позбавлена взагалі якогось значення, і суміжність кордонів України з двома цивілізаціями визначає її як поле битви між культурами, цивілізаціями та різними геополітичними інтересами. Можливо, саме тому, що Хантінгтон частково мав рацію, Україна не змогла залишитись осторонь ані Першої світової війни, ні Другої світової війни.

Як бачимо на прикладах Бжезінського та Хантінгтона, один підхід звеличує роль України, інший – принижує. Проте жоден із підходів не надає Україні самостійного значення. Чому? Тому що жодному з геополітичних суб’єктів не вигідний такий самостійний суб’єкт як Україна. За Бжезінським потрібна буферна зона, яка буде залежною від важливих держав; за Хантінгтоном можна взагалі не розглядати Україну як самостійний суб’єкт.

Але, на мою особисту думку, Україна має визначну цивілізаційну цінність через значний пасіонарний потенціал.Ось до чого я веду.

Хоч як би її не заперечували, Трипільська культура залишається досі не осмисленою як явище. Хай це були далекі часи, однак якщо ця земля змогла народити культуру, то це був наслідок певного пасіонарного поштовху. Трипільська культура, безперечно, не є суто українською, вона визначається як культура Трипілля-Кукутень і є спільною україно-румунською культурою. Європейці з захватом сприймають той факт, що коріння європейської цивілізації пішло з цих земель.

Потім була Київська Русь – найбільша країна середньовіччя. Київ у дев’ятому-десятому столітті за рівнем розвитку був значно просунутіший за більшість тогочасних європейських міст. Це вже про щось говорить.

Козацька доба теж зробила певний внесок у сучасну цивілізацію. Перший похід Богдана Хмельницького проти польського короля переріс у визвольну війну, яку деякі філософи та історики характеризують як першу буржуазну революцію в Європі. Адже козаки не були феодалами. Вони були ближчими до фермерства і до самостійного господарювання, а виступали саме проти феодального ладу, який на той час панував у Речі Посполитій. Ця думка виникла на історичному факультеті Київського університету імені Тараса Шевченка ще в сімдесяті роки за радянських часів. І багатьох студентів, які почали її озвучувати і розвивати, почали потім пресувати. Другим здобутком була козацька Конституція Пилипа Орлика. Оскільки вона не популяризована, про неї мало що знають у Європі. Однак за рівнем думок, які були закладені в неї, це справді була перша справжня Конституція в світі. Необхідно також зважити, що Руссо, Локк працювали зовсім у інших країнах, а не на наших землях, відтак ця Конституція була справжнім цивілізаційним проривом. Але саме внаслідок хронологічної війни про Конституцію Пилипа Орлика не знають навіть поляки.

Повертаючись до сучасної доби, я вважаю, що в Україні є постійне джерело пасіонарності, яке призводить до появи визначних людей та ідей. Але проблема України в тому, що ці люди не могли і не можуть реалізуватися в самій Україні.

Я підготував невеличкий перелік українців, які змінили обличчя сучасної цивілізації. Фізик – Георгій Гамов, народився під Львовом, потім утік у США, де став одним із конструкторів водневої бомби. Він активно над нею працював і здійснював більшість розрахунків. Полтавчанин Дмитро Іваненко - саме він запропонував сучасну модель атома, яка використовується в усьому світі та викладається в школах. У світі вважається, що її запропонував німець Гейзенберг, хоча в дослідженнях Гейзенберга є посилання на полтавчанина Іваненка.

У 1940 році в Харкові двоє аспірантів запропонували повну конструкцію ядерної бомби. В сороковому році! Її подали на розгляд маршалу Тимошенкові, проте цієї конструкції не сприйняли, бо ідея була надзвичайно передова. Було поставлено висновок: «Не перевірено експериментальними даними». Але попри все цей інтелектуальний прорив в Україні таки був.

Михайло Кравчук – видатний математик, що без його розрахунків і формул не було б створено сучасного комп’ютера. Ця людина повністю реалізувалася в Сполучених Штатах. Степан Тимошенко – геній у сфері вищої математика і прикладної механіки. Він теж утік в США, бо в Україні реалізуватися було неможливо. Там він розробив більшість пропозицій, за якими будувалися хмарочоси, і мости. А 1959 року американське товариство механіків і інженерів навіть започаткувало медаль імені Тимошенка, якою нагороджували видатних інженерів.

Наступне фантастичне відкриття України – це Юрій Кондратюк. Ще гімназистом він писав книжки про освоєння міжпланетного простору, винаходив формули польоту ракети і, зрештою, запропонував трасу Кондратюка з польоту людини на Місяць. І саме цією трасою скористалися американці, які висадили свою місію на Місяць.

Про Сергія Корольова говорити взагалі не потрібно, варто лише нагадати, що Корольов розробляв політ на Марс. І в Радянському Союзі космонавтика фактично трималася на українцях, це вже якось засвідчує потенціал України.

Один із найсвіжіших втрачених шансів, уже цілком сучасних шансів, – це Гліб Лозино-Лозинський, який теж працював у космонавтиці і пропонував Україні вже в дев’яності роки запустити безпрецедентний проект виводу орбітальних апаратів під назвою «Макс». Україна могла б сама запускати космічні кораблі навіть без космодрому. Оскільки замість космодрому мав використовуватися літак «Мрія», який би виводив пілотований космічний апарат на орбіту. Ця система «Макс» могла стати фантастичним джерелом надходжень для України, оскільки багато країн світу зацікавлені у дешевому виведенні своїх вантажів на орбіту. Однак цей геніальний українець не зміг реалізуватися в Україні, і зараз над цими технологіями працюють Сполучені Штати Америки.

Зважаючи на весь потенціал України, який проявлявся та не міг бути реалізований, з’являється переконання, що існує зацікавленість багатьох суб’єктів у тому, щоб Україна тривалий час була територією хаосу. Інакше, якби б такий пасіонарний потенціал реалізувався саме на цій території, Україна могла б за короткий час вирватися в лідери Східної Європи, а, можливо, і Євразійського континенту. Ясна річ, багатьом суб’єктам не вигідна поява такого лідера. Тому вони зацікавлені тримати Україну в стані хаосу або домінувати над українською територією та колонізувати її, як це робила і досі робить Росія.

Що заважає Україні піднятися?

По-перше, постколоніальна свідомість українського суспільства, яка не дозволяє сформувати власний вектор розвитку: хто ми такі й чого ми хочемо. По-друге, на цю постколоніальну свідомість накладаються всі ті війни, які ведуться сьогодні в Україні.

Фактично Україна сьогодні, на мою думку та висновками моїх колег, є геополітичною нікчемою, холодцем, з якого можна формувати все, що завгодно. Що, власне кажучи, й роблять різні геополітичні суб’єкти.

Ситуація нагадує матрицю. Пам’ятаєте фільм «Матриця»? Коли там людину просто вмикали в систему й живилися за рахунок її енергії. Власне кажучи, чимось подібним є й Україна, ввімкнена в геополітичну матрицю світу. Великі суб’єкти задовольняють свої інтереси за рахунок того, що сорок п’ять мільйонів громадян на цій території ще здатні щось виробляти, але набагато більше здатні споживати. На цьому можна робити величезні гроші й підживлювати світову економіку.

Війни за Україну як спосіб задоволення інтересів?

Будь-яка війна має свій інтерес. Переходячи до конкретних війн, які ведуться за Україну, ми маємо окреслити інтереси різноманітних суб’єктів – як вони проявляються в Україні?

Почнемо з маленького. Одним із нещодавніх досвідів є «епідемія грипу», яка невідомо як виникла. І лише через місяць, коли все вляглося, стало зрозуміло, що транснаціональні фармацевтичні компанії вирішили просто покращити свій фінансовий стан в умовах глобальної фінансової кризи. Тож за підтримки Всесвітньої організації охорони здоров’я була організована спочатку інформаційна війна в Україні через засоби масової інформації. Згодом підключилися урядові структури і за допомогою громадських організацій, незалежних експертних центрів розгорнулась організаційно-політична війна, яка призвела до масової соціальної істерії та до негативного для України економічного ефекту. Тобто все закінчилося економічною війною. За деякими підрахунками за рахунок лише цієї грипозної істерії транснаціональні корпорації викачали з України чотири-п’ять мільярдів доларів.

Інший інтерес, який реалізується у вигляді різноманітних війн, – це економічний і продовольчий інтерес великих транснаціональних компаній. Вони зацікавлені в українському хаосі, адже саме українська невизначеність та бардак в Україні дозволяють на величезних територіях вирощувати рапс, який виснажує і нищить ґрунти. Хаос в Україні дозволяє постачати сюди генетично модифіковані організми та продукцію, на чому знову ж таки хтось заробляє величезні кошти.

У стратегічній перспективі є величезна небезпека, що транснаціональні корпорації будуть зацікавлені і намагатимуться купити української землі. Обговорюючи з експертами питання сьогоднішнього мораторію на торгівлю землею і надзвичайно складну фінансову ситуацію в Україні, виникає одне небезпідставне припущення. Йдеться про те, що Україну цілеспрямовано накачують іноземними кредитами для того, щоб поставити країну в катастрофічний фінансовий стан і змусити розраховуватися через виведення земель на ринок. Що й буде використано міжнародним транснаціональним капіталом. Тут, власне кажучи, ведуться й інформаційна війна, й економічна, і організаційна, і звісно, - гуманітарна війна, оскільки відбувається деградація українського населення. Власне, генетичною війною є постачання ГМО в Україну, адже невизначені наслідки: чим завершиться споживання генетично модифікованих організмів для генофонду нації через двадцять-тридцять років.

Далі енергетичний інтерес великих гравців. Європейський Союз зацікавлений у тому, щоб якнайменше засмічувати власне навколишнє середовище, і при всьому цьому забезпечувати дефіцит електроенергії для зростаючої економіки. У найближчі десять років дефіцит енергетичних потужностей Європейського Союзу оцінюється майже у шістдесят тисяч мегават. На сьогодні встановлені потужності української енергосистеми – сорок вісім тисяч мегават. При цьому використовується тільки половина, половина просто простоює – закинута, бо немає коштів на модернізацію. Європа натомість зацікавлена у вкладанні певних коштів в українську енергетичну систему, щоб виробляти в Україні з вугілля, з нафти, газу, урану електроенергію та імпортувати її в Європейський Союз, не засмічуючи своєї власної території. Лобіюванням енергетичних інтересів Європи пояснювалася інформаційна й організаційна війна в Україні, спрямована на розвиток атомних потужностей. Спочатку добудовували Хмельницьку та Рівненську атомні електростанції. Згодом просунули ідею побудови ще двадцяти атомних енергоблоків на території України. Також Європа зацікавлена у вивезенні радіоактивних відходів на територію України.

Російський енергетичний інтерес, який реалізується в різних видах війн, зводиться насамперед до нафтогазової системи України. Мало того, останнім часом з’явилася суттєва зацікавленість Росії ще й в українському газоносному шельфі в Чорному морі. Там інтерес пов'язаний ще й з Кримом – усе накладається одне на одне. Тому найближчим часом Росія буде надзвичайно активна в сфері своїх енергетичних інтересів.

2005 року, коли Ющенко прийшов на посаду Президента, Росія вела переговори з деякими технологами з метою організувати в Україні інформаційну війну для того, щоб встановити контроль над українською газотранспортною системою. Начебто вона вже розвалюється, скоро стане неспроможною працювати, відтак її терміново слід віддавати на модернізацію Російській Федерації. Це були кошти, які вкладалися цілеспрямовано в інформаційну війну довкола російського енергетичного інтересу.

Великі інтереси, які стикаються в Україні – це геополітичні інтереси. Вони простежується скрізь по лінії Схід-Захід – це інтереси Європи та Росії у розчленуванні України на дві зони впливу. Довкола геополітичних інтересів ведуться усі види війни: інформаційна війна, економічна війна, гуманітарна війна. В економічну війну зараз вступає великий російський капітал. Як відомо, після купівлі Індустріального союзу Донбасу росіянами в Україні більше не залишилося української вітчизняної металургії, вона вся належить іноземним корпораціям. Індустріальний союз Донбасу тривалий час був спонсором газети «День», однак з того моменту, коли почалися перемовини про продаж Індустріального союзу Донбасу росіянам, газета «День» перестала публікувати відверті критичні щодо Росії статті.

Але найбільше зіткнення і найбільша війна ведеться за підкорення України неолібералізму, або, скажімо так, західній економічній формації.

З часів Рузвельта, після Великої депресії західний світ розвивався за формулами соціального лібералізму. Влада великого капіталу була врівноважена державним регулюванням і певними соціальними нормативами. Фактично, існував соціальний лібералізм, який був достатньо близький до соціал-демократії. Він народив як концепцію - «державу загального добробуту». Ясна річ, що держава загального добробуту насамперед характеризувалася значним розподілом капіталу на користь незахищених верств населення. Великі капіталісти з цим абсолютно не погоджувалися, тому в сімдесяті роки лобіювали і в Сполучених Штатах, і у Великій Британії поворот до неолібералізму.

Неолібералізм – це економічна доктрина, яка ґрунтується на обмеженні регулюючих функцій держави, повній свободі капіталу, домінуванні фінансового, а не виробничого, сектору в економіці. Неолібералізм нав’язав суспільству споживацькі моделі економіки.

Поворот до неолібералізму в Сполучених Штатах відразу охарактеризувався значним соціальним розшаруванням і виникненням великої олігархії - коли два відсотки населення Сполучених Штатів контролюють ледь не п’ятдесят відсотків економіки США. Ті ж процеси почалися і в Європі.

Єдина країна, яка досі опирається неолібералізму, і доволі ефективно, – це Швеція. Саме тому у Швеції найвищий рівень життя і – за соціальними опитуваннями – найбільша кількість щасливих громадян.

Нав’язування цього неоліберального порядку речей у світі відбувалося за допомоги міжнародних фінансових інституцій. Після краху Радянського Союзу всі ці міжнародні фінансові інституції за допомогою ринкових реформи почали просуватися на територію Росії й на територію України. Ринкові реформи – це насправді неоліберальні реформи, які характеризуються переробкою комуністично-соціалістичної системи в систему ринкового фундаменталізму. В неоліберальній системі ринок є недоторканним, там може відбуватися будь-що. В Росії така перебудова обернулася шоком, девальвацією рубля, зубожінням населення, руйнуванням економіки.

Це характерно для неолібералізму – в усіх країнах, куди він входив, відразу ж відбувалося розшарування суспільства та виникнення великого класу олігархії.

Нинішня економічна ситуація в Україні є наслідком просування неоліберальних цінностей, звільнення економіки від розумного державного регулювання. Ця свобода ринку не може відстоюватися лише організаційними методами. Для нав’язування нового порядку відносин апологети неолібералізму широко використовують світоглядну та духовну війни.

Як я вже зазначав, в основі неолібералізму лежить споживацька модель – нав’язування споживання та нав’язування ідеалу миттєвого комфорту. Чому європейці перестали розмножуватися? Бо народження дітей – це дискомфорт. Європейці звикли до неоліберального комфорту. Той самий комфорт сьогодні нав’язується українцям через рекламу. Людині нав’язується необхідність почуватися краще через безперервну купівлю чогось непотрібного: нового мобільного телефону, нового одягу, нових ліків чи ще чогось. Людина з неоліберальним світоглядом своїм способом життя буде підтримувати неоліберальну модель економіки, яка приносить надприбутки вузькому колу корпорацій та фінансових інституцій.

Духовно-світоглядну війну неолібералізм вів на всіх рівнях: на організаційно-політичному, на інформаційному, на економічному і світоглядному. Чому я кажу «вів»,  бо суттєвого удару неоліберальному порядку завдала світова економічна криза.

Коли неолібералізм за умов надзвичайно несправедливого перерозподілу капіталу перестав утримувати в покорі соціальні системи, він почав дуже ефективно апелювати до консервативних цінностей: релігійності, традиційних сімейних цінностей. Власне кажучи, на цьому піднялася адміністрація Буша в Сполучених Штатах. Однак дуже швидко стало зрозуміло, що й реанімації консервативних цінностей недостатньо для підтримки неоліберального порядку. Тоді вдалися до створення ефемерної загрози – тероризму, з яким можна воювати, а відтак - тримати суспільство у постійному страху.

Хто знайшов у собі сили опиратися цьому неоліберальному шляху? Частково – Польща. Рекомендації Міжнародного валютного фонду Польща якщо й реалізовувала, то з адаптацією до власних національних інтересів та врахуванням місцевої специфіки. Це призводило до зростання.

Неолібералізм частково намагався проникнути в Китай. Однак Китай, забезпечивши мінімум фінансової свободи, абсолютно все зберіг під державним контролем. Відтак, тепер ми бачимо, що поєднання ринкової свободи з досить жорстким державним підпорядкуванням і регулюванням забезпечує Китаю одинадцять відсотків зростання навіть в умовах кризи.

Проблема України полягає в тому, що ми мали добрі шанси повернути в бік соціального лібералізму. Були вчені, були експерти, які передбачали фінансову кризу неоліберальної економіки. Вони ставили питання: який сенс нам наздоганяти ту фінансово-економічну систему, яка найближчим часом почне руйнуватися і повернеться від неоліберальної системи цінностей до соціально-ліберальної або соціально-демократичної із державним регулюванням. Відтак, хіба було варто на початку дев’яностих років повністю відмовлятися від державного регулювання і з головою кидатися в неолібералізм? Звісна річ, що ні.

Але хай там що кажуть, саме 2004 рік і Помаранчева революція призвела до остаточного торжества неоліберальних цінностей в Україні. Надмірне споживання та надмірне накачування України іноземними кредитами спричинили фактичне руйнування економіки, оскільки тривалий час в України було глибоко від’ємне зовнішнє торговельне сальдо – ми купували значно більше імпортних товарів, ніж могли продавати назовні. Відтак, нам постійно бракувало валюти для розрахунків за імпорт, і ми були змушені весь час брати кредити. Внаслідок цього зовнішня заборгованість України становить сьогодні сто чотири мільярди доларів. Це не лише державна заборгованість, тут сукупна заборгованість і державного, і корпоративного сектору.

Розрахуватися за цими боргами можна винятково за рахунок української економіки, учасниками якої є ми з вами. Тобто у кінцевому підсумку – платити буде кожен з нас.

Ми зараз говорили про кінець неоліберального світу. Власне кажучи, з кінцем неоліберальної формації дуже багато світових дослідників пов’язують переформатування загальної геополітичної картини світу.

Бюлетень Пліч-о-пліч