Україна - територія війни. Доповідь (Частина 2)

В рамках проекту «Український цивілізаційний проект» – лекція голови Громадського комітету національної безпеки України Олексія Толкачова.

Модератор – Володимир Лівінський, координатор світоглядно-ідеологічного напрямку ЦРС

Продовження.

ДОПОВІДЬ

Україна – об’єкт чи суб’єкт?

Американський соціолог Емануель Валерштайн відверто писав про те, що через п’ятдесят років ми не впізнаємо політичної карти світу, вона буде принципово інша. Яка? Це неможливо спрогнозувати.

Передбачається великий хаос, і питання лише в тому, чи Україна так і залишиться всього лише об’єктом чужих війн, чи вона все-таки наважиться стати суб’єктом.

Як минулого разу казав Сергій Дацюк: бути суб’єктом, це означає, по-перше,  бути на передовій, а по-друге, нести величезні людські та інфраструктурні втрати – це ризик. У цій своїй доповіді я намагаюся показати, що в будь-якому разі Україні не оминути великих втрат. Відсидіти не вдасться. Отже все-таки краще бути суб’єктом, ніж об’єктом.

В Росії останнім часом виходять книжки, присвячені майбутній війні. Не інформаційній, цивілізаційній, а вже гарячій війні. І в тих книжках скрізь війна чомусь відбувається на українському фронті. Скрізь фігурує то зламаний тризуб, то війська, які вони вводять в Україну і таке інше. У грудні 2009 року вийшла остання книга Федора Березіна «Війна 2010. Український фронт». Я буквально кілька фраз зачитаю з  анотації: «Третья мировая война на пороге. Мировой пожар начнется на Украине. Вооруженный конфликт, вспыхнувший в Крыму, грозит перекинуться на всю Европу и России не остаться в стороне от решающих событий. Главным фронтом будущей войны станет Украинский фронт». Це художня книжка, яка величезними накладами продається зараз у Російській Федерації.

До чого це? До того, щоб ні в кого не було жодних ілюзій, що «українська хата буде скраю» . Чому? Тому що Україна, як об’єкт, знаходиться на перетині інтересів великої кількості суб’єктів.

Україна – об’єкт чужих інтересів

Для США Україна з її хаосом цікава в першу чергу як простір для власного геополітичного впливу і як стримувач Росії. Сполучені Штати чітко розуміють: доки Росія не отримає контроль над Україною, доти не відбудеться становлення Росії як наддержави. В цьому ж аспекті діє і НАТО.

НАТО сьогодні – це не більше, ніж орієнтир для приваблення України й віддалення її від Росії. Це інструмент, як ота морквинка, яку повісили в України перед носом, і вона до неї стрибає та ніяк не дотягнеться. Ніхто насправді включати Україну в НАТО не збирається. Відтак в Брюсселі зараз прослідковується гостра криза стратегії щодо України, бо вони не розуміють, що далі робити з нашою країною. Євроатлантична стратегія провалилася з обранням Януковича, відтак на заході поки що не розуміють, як надалі будувати стосунки.

Я вже згадував міжнародні економічні інституції, для яких Україна також є об’єктом власних інтересів. По-перше, вони нав’язують нам неоліберальний порядок, оскільки він дозволяє заробляти гроші на Україні. По-друге, міжнародні фінансові інституції зацікавлені утримувати Україну в зоні долара, оскільки зливання доларової маси в Україну дозволяє Федеральній резервній системі США стримувати інфляцію. Саме з потребою втримати Україну в зоні обігу долара пояснюються надзвичайні поступки, на які пішов Міжнародний валютний фонд протягом останнього року. Поступки полягали в тому, що МВФ продовжував давати кредити уряду Юлії Тимошенко, закриваючи очі на всі можливі зобов’язання з боку України.

Для Європейського Союзу Україна є буферною зоною з Російською Федерацією. Окрім того, існує зацікавленість ЄС у використанні українських енергетичних та аграрних ресурсів, у накачуванні України кредитами, в отриманні дешевої й кваліфікованої робочої сили, а також є певний інтерес в обмеженні доступу українських компаній на європейські ринки.

Визначним є інтерес Румунії до України, який важко назвати добро сусіднім. Двосторонній конфлікт довкола острова Зміїного, який вирішився в судовому порядку не на користь України, став яскравим проявом не добросусідства Румунії. Інший вияв недобросусідства Бухаресту полягає в намаганні отримати контроль над судноплавством в дельті Дунаю. Коли Україна почала будувати свій судноплавний канал, розгорнулася потужна інформаційна і організаційно-політична війна з Україною. Через мережу екологічних, правозахисних і громадських організацій здійснювався тиск на українські урядові структури, щоб зупинити проект із будівництва судноплавного каналу в українській частині дельти Дунаю.

Росія – з нею найскладніша ситуація. Я вже казав, що без отримання контролю над Україною, Росія не зможе стати наддержавою – в цьому переконані багато західних аналітиків. Однак я вважаю, що без України Росія не зможе знайти консолідуючу національну ідею і втримати територіальну цілісність. На сьогодні Москва часто апелює «к русскому миру и к русскости», однак ці спроби вибудувати національну ідею позбавлені фундаменту, бо коріння цієї руськості знаходяться в Києві. Якщо ж протягом найближчих декількох років Москва не сформулює консолідуючу ідею, Росія постане перед перспективою звичайного розпаду.

Поки що Москва нівелює загрозу розпаду за рахунок пошуку зовнішнього ворога. Перед смертю Брія Левади я зустрічався з ним в Москві. Він презентував дослідження «Левади-центру», згідно з яким для росіян серед ворожих країн на першому місці були Сполучені Штати, на другому – Грузія, на третьому – Україна. До Сполучених Штатів Росія не дотягується. Грузія вже постраждала, Україна… – самі розумієте.

Економічна експансія російського капіталу в Україну – це окрема тема для розмови.

Ще один інтерес Росії – це демографічний. У Російській Федерації найближчими роками (десятиліття-півтора) може не залишитися слов’янського населення – в Кремлі це прекрасно розуміють. Єдиний шанс утримати домінування російськості в Російській Федерації, це приєднати слов’янське населення Білорусі та України. Кремль дуже серйозно ставиться до цієї проблеми.

І зрештою, духовно-релігійна площина в україно-російських відносинах. І на передовій в боротьбі за Україну виступив предстоятель РПЦ – патріарх Кіріл. Це, насправді, не дивно, адже Російська православна церква без України теж позбавляється коріння. Так от, Патріарх Кирило третього листопада виступив із програмною промовою на «Третій асамблеї руського світу». За двадцять п’ять хвилин промови Кирило жодного разу не згадав Ісуса Христа, тричі згадав Господа Бога, і тридцять вісім разів повторив словосполучення «руський світ». Він також згадав Україну та Білорусь як абсолютно невід’ємну та необхідну умову формування цього «руського світу» для Росії.

Щодо Китаю. Китай, хоч як це дивно і хоч як він далеко, теж має свій інтерес в Україні. Насамперед, Пекін зацікавлений в імпорті вчених – нашого пасіонарного потенціалу, який є в Україні. Цей потенціал вони зараз дуже активно до себе вивозять, працевлаштовуючи на наукових та високотехнологічних підприємствах. На другому місці серед інтересів Китаю щодо України – економічні інтереси. Вони проявляються в різних площинах, починаючи від збільшення товарообігу, закінчуючи бажанням скупити українські металургійні підприємства для того, щоб усунути конкурента зі світового ринку металу. І третє зацікавлення Китаю – це бажання в стратегічній перспективі отримати свої військові бази, можливо, на території України, чи принаймні десь у цьому регіоні. Деякі консультації у військовому середовищі з цього приводу вже ведуться.

Отже, хоч як крути, скрізь Україна є об’єктом чужих інтересів. Відтак, проти України на всіх рівнях ведеться війна з метою корегування поведінки України і задоволення цих чужих інтересів.

Як Україні стати суб’єктом?

Аналітики і дослідники залишають Україні мало шансів стати самостійним суб’єктом геополітики. Хоча той цивілізаційний і пасіонарний потенціал, який має Україна, здатний забезпечити їй хороше майбутнє.

Що необхідно було б зробити насамперед для отримання суб’єктності? Необхідно окреслити інтереси України в світі, почати мислити системно та глобально. В цьому сенсі Україні варто було б наслідувати підхід США до виявлення власних національних інтересів скрізь у світі.

Смішно дивитися на українських політиків та аналітиків, які переважно живуть хуторянським виміром. Відтак, нікого в Україні не хвилює ймовірність війни Венесуели з Колумбією. Мовляв, де та Венесуела, Колумбія, а де ми? Однак, вибачте, як можна ігнорувати ситуацію, яка призведе до зростання ціни на нафту на світовому ринку, що неодмінно позначиться на Україні?

Зараз аналітичні центри Аргентини проявляють інтерес до України, бо вбачають свої національні інтереси в нашій країні. Чи бачимо ми якість свої національні інтереси в Аргентині?

Україна здатна діяти глобально, варто лише захотіти. В 2005 році за моєю особистою ініціативою було організовано кампанію з демократизації в Узбекистані. Планувалося експортувати революцію в Узбекистан, прибрати Іслама Карімова і поставити на чолі Узбекистану демократів. Були всі для того можливості, було проведено переговори зі Сполученими Штатами, був знайдений кандидат у президенти, були організовані санкції Європейського Союзу стосовно Узбекистану, залишалося провести перемовини з Кремлем. У вирішальний момент кандидат відмовився, все провалилося.

Однак вже потім з’явилася дуже цікава інтернет-публікація про те, чому Україна була зацікавлена в Узбекистані. Виявляється, що начебто Україна під проводом «Нафтогазу» за власні кошти реалізовувала кампанію з встановлення маріонеткового уряду в Узбекистані для того, щоб отримати доступ до його золотих і газових родовищ. Статтю написали «кремілівці». Хтозна, чим вони думали, однак ідея дуже класна. В Москві побачили геополітичні інтереси України краще, ніж їх бачать в Києві.  Та крім цього, у статті йшлося про те, що начебто наш Київський центр, який займався цією геополітичною операцією в Узбекистані, розробляв також і операцію фізичного усунення Сапармурата Ніязова (Туркменбаші). Навіщо це було написано, я не знаю. Мабуть, просто задля сенсаційності. Але менше з тим, через рік Сапармурат Ніязов помер.

Стосовно Туркменістану, якщо ми вже його торкнулися, як прикладу, скажу ще пару слів... Свого часу, коли Кучма їхав на переговори з Туркменбаші, Інститут стратегічних досліджень детально з’ясовував, яких жінок Сапармурат Ніязов любить, які жарти сприймає, яку поведінку за столом схвалює. Усе це, щоб забезпечити максимально комфортний діалог між Кучмою та Туркменбаші для досягнення конструктивних домовленостей. З 2005 року Україна перестала навіть у такий спосіб, навіть так мінімально захищати та лобіювати свої інтереси.

Для досягнення самостійної суб’єктності в геополітичному просторі я вважаю за доцільне реалізувати інформаційну кампанію (війну) в інтересах України практично в усьому світі: у Росії, в Центральній Азії, в Європейському Союзі. Для чого? Я зараз поясню.

Існує європейська концепція такої агресивної поведінки з нарощування м’якої міці держави (softpower). Ця м’яка міць не проявляється в якомусь економічному чи в політичному тискові. Вона проявляється в нарощуванні іміджевої складової, в тому, що держава демонструє певні зразки соціальної та культурної організації і перетворюється на бренд, на який намагаються рівнятися інші країни. Провівши кілька подібних акцій у Європейському Союзі, особисто мені стало зрозуміло, що в Європі таким чином можна працювати, і за два-три роки зробити з України бренд, з яким рахуватимуться, не зважаючи навіть на поганий стан нашої економіки.

Важче Україні відстояти свою суб’єктність перед обличчям Росії. У стратегічній перспективі Російська Федерація однозначно тиснутиме на Україну, і від її тиску ми не позбавимося доти, доки Росія не перестане існувати в тій формі, в якій вона є зараз. Але питання у тому, чи це необхідно організовувати, чи цього треба просто діждатися. Бо технологія з організації розвалу Російської Федерації за два-три роки – існує. І вона, знову ж таки, ґрунтується на концепції мережевих організаційної та інформаційної війн. Існує так звана концепція соціального хакерства, коли будь-яка людина, керуючись протестними настроями намагається утвердити  свою соціальну впливовість через соціальний тероризм. На основі такого соціального тероризму Російську Федерацію як єдину державу можна поховати за півтора-два роки. Тоді, звісно, постануть проблеми не підконтрольності величезного ядерного потенціалу, однак це вже інша тема розмови.

Є певні засоби інформаційної війни, за допомогою яких Україна може втримувати Росію. Відомо, що в Україні половина, а то й більше засобів масової інформації – російськомовні. Отже росіяни мають до них прекрасний доступ. Цю концепцію озвучили нещодавно на «Українській правді» брати Капранови. Україна може бути плацдармом російської інтелектуальної та політичної опозиції, послаблюючи кремлівський режим. Будь-який росіянин через Інтернет і через засоби масової інформації може сприйняти альтернативну російськомовну інформацію з нашої точки зору. Тож Україна могла би мати потужний вплив на російські внутрішньополітичні процеси, якби почала реалізовувати хоча б якусь стратегію.

Поки що Україна не реалізує системної політики. Відтак лише провокує сусідів до здійснення ще більш агресивної політики. Буквально перед президентськими виборами йшлося про загрозу військової операції Росії проти України. Свідченням цьому стало те, що в жовтні-листопаді минулого року з району Абхазії до Таганрогу, ближче до українських кордонів, було перекинуто п’ятдесят восьму загальновійськову армію. А першого вересня 2009 року Чорноморський флот у Криму був об’єднаний єдиним командуванням із Північнокавказьким військовим округом: щоб у Чорноморському басейні можна було реалізовувати злагоджені військові операції.

Навряд чи це було здійснено, щоб остаточно добити Грузію. Це було здійснено з розрахунком на майбутні військові операції. Наразі з обранням Януковича загроза збройного конфлікту між Україною та Росією відтермінована. Однак, якщо ми будемо не здатні себе захистити, то матимемо величезні проблеми. Думаю, військова операція Росії стосовно України таки буде в перспективі.

Якщо Україна зможе сформувати свої стратегічні національні інтереси, вона цілком зможе просувати і захищати їх за допомогою методів організаційної війни. В Європі, в Росії, у  Сполучених Штатах існує величезна кількість українських емігрантів. Якщо їх об’єднати в єдину мережу, то вони зможуть ефективно впливати на політику країн свого перебування і, водночас, формувати закордонний імідж України, створювати Україні м’яку міць.

Україна може відстоювати свої інтереси за допомогою інформаційної, економічної та організаційно-політичної війни. Ведення хронологічної або гуманітарної війни проти якихось народів і країн не є виправданим для України.

Світоглядно-цивілізаційний виклик Україні

Однак, як ми вже зазначали, найефективнішою є духовно світоглядна війна. Відтак, перемога в ній є найвизначнішою. Це той найвищий рівень війни, який абсолютно позбавляє противника можливості протистояти. Духовно-світоглядну війну Україна зможе реалізовувати, якщо сформулює власну цивілізаційну ідею – те, про що йшлося на минулому семінарі. Вже є певні паростки цієї цивілізаційної світоглядної ідеї, і є глибоке розуміння, що Україна зможе перехопити цивілізаційну ініціативу від старіючої Європи.

На мій погляд, Україна могла б перейняти естафету цивілізаційного розвитку у Європи. Європейський Союз відсвяткував п’ятдесятиріччя, однак має величезні проблеми. В самому Брюсселі часто казали: а далі що? – Невідомо. Рівень міграції, культурного розшарування і дезінтеграційних процесів в ЄС надзвичайно високий. І майбутнього у Старій Європі сьогодні вже не бачать, Європа вичерпала свій потенціал пасіонарності, в той час як Східна Європа ще має певний запал, який може зреалізуватися. Якби Україна взялася реалізовувати власну пасіонарність, то це могло б у перспективі переорієнтувати країни Східної Європи на Україну. Тому зараз Україну не включають у Європейський Союз: навіть сподіватися не варто. Ніхто не хоче робити Україну впливовим гравцем. Для нас же питання має стояти навпаки – необхідно переключити увагу Східної Європи на Україну, відтак, необхідно приєднати Євросоюз до України -  навіщо нам зворотній процес?

Відтак, формулювання цивілізаційної ідеї в Україні може зробити її лідером для Східної Європи та забезпечити їй духовно-світоглядне домінування в регіоні.

Повернімося знову до Росії. В той момент, коли в Україні буде сформульовано нову цивілізаційну ідею - «руську ідею», яка ґрунтуватиметься на історичній спадщині Київської Русі, є висока ймовірність того, що росіяни зорієнтуються на Київ. Імперські амбіції Москви залежатимуть від київських світоглядних та духовних орієнтирів. Деякі політологи в Москві непублічно навіть визнавали, мовляв, якби ви в Києві сформулювали цивілізаційну ідею чи руську національну ідею, ми б за вами пішли. За Києвом, а не за Москвою. Адже у Москві немає прийнятної світоглядної ідеї, не може Росія її сформулювати. А чи вистачить політичної волі Києву сформулювати таку ідею? Це залежить від нас з вами.

Завершити хочу згадкою про новітню дисидентську книгу політолога з Єкатеринбурга Федора Крашенінникова, який 2006 року написав книжку «После России» – вона є в Інтернеті. Він там описує розпад Росії після великої кризи. На місці Росії утворилася Уральська республіка та купа інших держав. Росія як така взагалі зникла, навіть назви такої не лишилося. А території аж до Ярославля і частково аж до Уралу були приєднані до України як дуже віддалені провінції. І цей варіант в Росії не сприймають як шалену фантазію.

Цікаво, що вже під час спілкування з паном Ігорем Харченком я ознайомився з досить цікавою мапою – картою Євразійського континенту, на якій вся територія до Уралу називається «Україна». Точнісінько так само, як у Федора Крашенінникова. Тільки це – ілюстрація з американської стратегічної гри, де аналітики й  політологи продумували, яким чином може скластися політична розстановка на континенті.

А ще я таку карту в Інтернеті знайшов. Майбутня карта Північної Євразії - колишня Російська Федерація. Лише маленький клаптик називається Росією. Все інше розчленоване і має геть різні назви. Тут хіба що не враховано потужного розширення Китаю за рахунок його Шанхайської організації співробітництва (зрештою, майже весь східний світ буде під Китаєм).

Звісно, важко уявити подібний глобальний сценарій розвитку Україну в той час, коли зараз її роздирають суперечливі геополітичні інтереси між сходом і заходом, начебто є дві цивілізації. Однак смію вас запевнити, що в той момент, коли буде сформульована цивілізаційна українська ідея, ми зможемо самостійно закласти новий вектор відносин. Не буде більше протистояння у напрямку Схід-Захід. Якщо й будуть політичні, геополітичні процеси, то вони відбуватимуться, скоріше за все, у напрямку Південь-Північ. І це буде, по-перше, повторення геополітичної стратегії Київської Русі. По-друге, це дасть можливість Україні впливати на Росію в умовах нестабільності Російської Федерації. По-третє,  (це, до речі, і Сергій Дацюк у статтях обґрунтовував) саме така стратегія з Півдня на Північ – найоптимальніша для України, щоб уникнути розшарування. Крім того, ця стратегія ґрунтується ще й на Чорноморській доктрині Юрія Липи, яка досі не осмислена в Україні й не використовується в українських геополітичних та інших стратегіях.

Україна має змогу стати визначним геополітичним суб’єктом Євразійського континенту. Однак для цього необхідні воля й світоглядна цивілізаційна ідея. Вигравши світоглядно-цивілізаційну війну, Україна виграє всі інші війни автоматично. Це дозволить не лише убезпечити Україну, але й забезпечити їх геополітичне лідерство в регіоні. Поки що ж всі найкращі шанси України були змарновані з вини нікчемних і дріб’язкових політиканів. Це біда.

Дякую за увагу. Сподіваюся, що інші питання розкрию під час відповідей на запитання у дискусії.