Світоглядно-ідеологічний

Цивілізаційні засади. Доповідь (Частина 2)

В рамках проекту «Український цивілізаційний проект» – лекція філософа, експерта у сфері комунікації, управління та стратегування, консультанта корпорації стратегічного консалтингу "Гардарика" Сергія Дацюкa.

Продовження.

ДОПОВІДЬ

Майя. Чому загинули майя? Одні кажуть тому, що вони загинули як культура, інші, – що як цивілізація. Як культура, – бо не вміли зберігати та передавати своїх норм. Як цивілізація, – бо прийшли сильніші й нав’язали свої цивілізації. Я надаю перевагу тому твердженню, що будь-яка цивілізація гине насамперед як цивілізація, а не як культура. Коли у вас сильна система мотивацій, хай там що стається з вашою культурою, – епідемія, завойовники, екологічна катастрофа, під час якої ваші поля перестають родити – ваша цивілізація переборе все, якщо тільки в неї сильна система мотивацій і ви вчасно її реформуєте. Якщо слабка система мотивацій, ви не зможете її змінити.

У цьому плані українці – дивна нація, вони абсолютно ніколи не займалися цивілізаційними засадами, вони їх не розробляли. Вони завжди думали про націю, завжди думали про культуру, про збереження своєї культури. Їм було абсолютно плювати на те, яка у них цивілізація. Вони підкорялися одній цивілізації, іншій, вони забували одну систему мотивацій, змінювали її, змінювали на третю, четверту, готові й зараз її змінити. Вони в цих системах мотивацій хочуть законсервувати у бляшанці свою культуру та зберегти, не звертаючи увагу на те, що культура – це поняття менш цікаве, ніж цивілізація.

Культура змінюється швидко, цивілізація – дуже повільно. Якщо культура змінюється протягом десятка років, цивілізація змінюється протягом сотень, можливо, навіть тисяч років. Деякі системи мотивацій, наприклад, як індійська, існували найбільше. Ось про неї я вам зараз трохи розкажу.

Схиліть голови перед індійською цивілізацією, бо вона, і це доведено, проіснувала дев’ять тисяч років. Китайці пнулися довести, що вони не молодші за Індію цивілізація, та при всіх натяжках – у них виходить сім тисяч років. Варно-кастова система Індії – це те, що зберігало систему мотивацій.

Варн є чотири, ви їх пам’ятаєте: це брахмани – варна жерців; кшатрії – варна воїнів; вайшії – варна землеробів, ремісників і торговців; шудри – варна бідняків, що перебувають у майже рабському стані. А от каст дуже багато, і багато як усередині варн, так і взагалі. Що робить система варн-каст? Вона не просто зберігає якусь домінуючу мотивацію, як зараз це хочуть усьому світу нав’язати американці, вона зберігає весь набір мотивацій. Якась із них домінує, будь ласка, в цей момент ми її використовуємо, але інші варни і касти зберігають увесь набір. Цим Індія унікальна – вона зберігала весь набір.

У чому небезпека так званої домінуючої системи мотивацій, яку демонструє кожна демократична країна? До речі, цього вистачає не набагато років, декілька сотень років – і все, демократія захлинається. Демократія дозволяє сильно домінувати якійсь одній системі мотивацій, щодо неї підпорядкувати інші, сильний ривок – і потім такий самий спад. За рахунок цього демократії всі свої найкращі роблять ривок, але такий самий у них дуже великий спад і тоді – похмілля, відтік, провалля.

Індія демонструвала, що вона не робила таких різких стрибків, але водночас вона демонструвала неймовірну стабільність, оскільки вона не створювала домінуючих систем мотивацій, вона зберігала всю різноманітність своїх мотивацій, даючи дуже невелике домінування тій чи іншій системі. Індія, на мій погляд, зробила чи робить дуже велику помилку, коли зараз відмовляється від системи варн-каст і сама намагається пристати до демократичної, значним чином домінуючої системи мотивацій. Хоча, на відміну від інших цивілізацій, система варн і каст на архетипічному рівні у цих людей зберігається. Тому в неї є шанс у ситуації криз повернутися до своєї варно-кастової системи і, зберігаючи мотиваційну різноманітність, у значно вираженому плані перебути цивілізаційну кризу і в значно виграшному плані давати можливість існувати.

Така ж ситуація і в Китаї. Там немає домінованості, оскільки держава є завжди домінуючою, а система мотивацій за рахунок цього досить швидко змінюється. У Китаю, хоч як це дивно, теж є шанс. У ситуації кризи Китай – єдина держава, яка демонструє одинадцять відсотків розвитку. У ситуації кризи Китай – єдина держава, яка демонструє зростання експорту у відносних показниках. У всіх – падіння, а в Китаю – зростання.

На простих прикладах я показав вам, як усе це пов'язано. Отже, у нас є мотивації, які існують у цивілізації. У нас є норми, які властиві культурі. Давайте намалюємо ось таке коло – нехай це буде духовність. Що таке духовність? Духовність – це, перш за все, прояв духу. Прояв духу має позиційний характер. Одна справа – коли ви дух позиціонуєте, як деякий граничний розвиток світу. Інша справа – коли ви дух позиціонуєте, як погляд світу на позасвіт. Інша справа – коли ви бачите дух, як погляд позасвіту на світ. Інша справа (четвертий спосіб) – коли ви бачите погляд винятково в позасвіті. Це чотири різні типи, які присутні в різних вченнях.

Перше, коли ви намагаєтеся показати дух, тільки як деякий граничний розвиток світу. Цим займається ідеалізм і частково суб’єктивний ідеалізм.

Другий підхід – цим займається частково релігія, частково об’єктивний ідеалізм.

Третій підхід – ним займається конструктивізм і частково об’єктивний ідеалізм.

Четвертий підхід – ним займається езотерика й інші міфології. У цьому плані духовність – прояв духу.

Коли я чую критику на зразок того, що дух живе, де хоче, то люди, які це кажуть, не помічають, що вони пристають на позицію релігії, і сперечаються з філософами. Тобто це різні методології. Для будь-якого послідовника релігії, віруючого, дух завжди в позасвіті, і ми наодинці зі світом. А для філософа ці позиції рівноцінні, ми можемо дивитися зі світу на позасвіт і з позасвіту на світ. Тому критика релігійної (чи теологічної) методології або навпаки – критика філософської методології не є адекватною. Просто потрібно зрозуміти їхнє позиційне співвідношення, і вони порозуміються.

Водночас, ми кладемо духовність – як простір того, що ми можемо осягнути. Оці межі – це є ті межі осягнення світу, з якими ми стикаємося. От усе, що за цими межами, це те, що ми осягнути не можемо, тут усе ще підвладне духовності, все, що навіть потенційно підвладне духовності. Отут ми виокремлюємо одне коло, і кажемо – це культура, відокремлюємо інше коло й кажемо – це цивілізація. Так ось – тут смисли, а тут – мотивації.

Чому не норми? Норма сама по собі значення не має, а коли ми вкладаємо норму в контекст інших норм, у нас виникає смисл. Зверніть увагу, йдеться не про логічний, не соматичний, а про культурний сенс. Смисл – як норма серед інших норм. У цьому плані кожен смисл співставлений з мотивацією. Мотивація осмислюється в культурі, культура – перетворює смисли на мотивації. І тепер, що ми робимо? Спочатку ми розділили культуру та цивілізацію, тепер ми їх зібрали докупи, ще й показали, як вони пов’язані. Отже, ці дрібки смислу-мотивації – і є дрібками цивілізацій і культури.

А що оце за простір? Цей, який не належить ні до культури, ні до цивілізації? А цей простір – це простір чистого духу. Саме тут відбувається перетворення як культури, так і цивілізації. Цей простір підвладний дуже небагатьом людям. На кожну епоху трапляється, можливо, одна така людина. Це ті духовні люди, які здатні добратися до фундаментальних засновків, зрозуміти, як функціонує ця культура, як функціонує ця цивілізація і зробити зміни. Такою мудрою людиною був Христос, бо він робив перетворення цивілізаційне. Такою духовною людиною був Мартин Лютер Кінг. Такою духовною людиною був Маркс – цих усіх людей саме цікавила можливість перетворення як культури, так і цивілізації. Вони ставили ці питання, вони добиралися до фундаментальних засобів, вони творили зміни.

Для того щоб працювати з культурою, потрібно виходити за межі культури. Для того щоб працювати з цивілізацією, потрібно виходити за межі цивілізації. Духовні люди не завжди культурні. Тобто вони культурні за походженням, вони за походженням належать до культури, але вони не є культурними у розумінні цієї культури. Вони зазвичай повинні демонструвати позакультурність. Точно так само культурні люди не завжди цивілізаціоновані, тобто вони не завжди належать до якоїсь цивілізації, вони завжди поза цивілізацією.

У цьому сенсі, коли ви будете читати словники або енциклопедію, ви знайдете, що духовність – це релігійність плюс моральність. Це дурниця. Духовність може бути у будь-якій інтелектуальній діяльності: вона може бути в літературі, може бути в науці, у тій же релігії, в етиці, в естетиці, де завгодно. Є тільки одна вимога – ви маєте добратися до фундаментальних засновків. До чогось такого фундаментального, що може принципово змінити культуру.

От у цьому сенсі Чарльз Роберт Дарвін є такою людиною, бо він добрався до онтологічних засобів. Себто, він дістався до такого фундаменту, який змінив його уявлення. Так само і Микола Коперник. Він духовна людина, хоч і не релігійна. Його систему навіть намагалися викладати, знаходячи компроміс з тогочасними релігійними доктринами. Він від цього відмовлявся, він казав: не інтерпретуйте, я не інтерпретував це жодним чином, і я не хочу, щоб мене інтерпретували через релігію. У цьому плані це високодуховна позиція, хоча він не був релігійною людиною. Так само і в Дарвіна – це високодуховна позиція, хоча і не релігійна.

У цьому сенсі, коли ми говоримо про духовність, як уже про духовну позицію, ми повинні завжди мати на увазі, що це особлива позиція, і з нею пов'язаний особливий простір. Оцей простір називається «духовним простором».

Якщо дух – універсальне поняття, то й не існує особливого французького чи німецького духу, або вони принаймні не відрізняються. Але духовність німецька і духовність французька – принципово різні. Чому? Бо там різні простори. Вияв духу у Франції та вияв духу у Німеччині різні, тому що дух по-різному проникає у ці спільноти, він по-різному там представлений, він по-різному існує в культурі та цивілізації.

Тобто духовність різних народів може бути різною, а дух у них один; у них єдиний фундаментальний засновок. Той народ, який здатен довгий час зберігати духовний простір, є народом з цивілізаційною орієнтацією. Народ, який не здатен зберігати духовного простору, вважає його надлишковим.

В Україні народ не здатен зберігати духовного простору. Тут погано ставляться до інтелектуалів, не люблять своїх духовних вождів, знищують їх або виганяють з цієї території. Тому Україна й не мала духовних вождів. Навіть особистості, які найбільше претендували на цю роль – Тарас Шевченко чи Іван Франко – були людьми, які працювали не з цивілізаційними, а з культурними засадами. Особистостей рівня Федора Достоєвського чи Льва Толстого, які би працювали з системою мотивацій, українська духовна культура фактично не має. Ми віддавали перевагу цивілізаційному паразитуванню, ми завжди запозичували чужі цивілізаційні засади. Спершу ми запозичили християнство. Вдруге це виявилося у надлишковій пасіонарності Росії, яка захотіла умотивувати нас через імперський примус. Потім це вже сталося під впливом російської літератури. Нічого подібного до російської в українській літературі не було. Наша література – винятково селянська. Вона не замислювалася над цивілізаційними питаннями. Наступного разу ми перейняли комуністичну ідеологію: чітко позиціоновану цивілізаційну ідею.

І, нарешті, вкотре зіткнувшись із цивілізаційною проблемою, ми знову намагаємося вирішити її культурним чином. Ми думаємо, що щось із нашими нормами не те: змінімо норми, зробімо їх сучасними, і все у нас налагодиться. Не виконавши і цього разу цивілізаційної роботи, Україна перестане існувати як культура. Чому? У нас дві загрози: культурна та цивілізаційна. Якби існувала лише одна із цих проблем, ми б упоралися. Маючи одне, ви зачепите інше. Якщо у вас є культурні норми, ви за них зможете зачепити мотиви, якщо є мотиви – за них зачепляться нові культурні норми. Якщо немає ні одного, ні іншого, то й немає за що зачепитися.

Інакше кажучи, якби у нас була розроблена сильна система мотивацій, то нам плювати було б на українську мову, адже в неї немає жодних шансів на перспективу. Більше того, навіть у російської мови цих шансів немає. Ми витрачаємо безмір зусиль на опір російській мові тоді, коли найбільшу загрозу становить англійська. Усі мої намагання переконати фахівців, що з боку російської мови вже немає загрози, а є загроза з боку англійської і, що молодь обирає англійську, а не російську, – марні.

Фахівці вважають: оскільки світ повернувся до нас англійською мовою, то нам краще мати цей світ за друга. Вони не розуміють, що таким ставленням українська витісняється назавжди. Коли мови не існує в безлічі змістових просторів – це означає, що майбутнього в цієї мови немає.

Коли мови не існує в науці, мови не існує в філософії, мови не існує в мистецтві, з безлічі просторів вона випадає, перестає там використовуватися, ці простори займає інша мова. У своїх розробках я бажав би орієнтуватися, скажімо, на приклад єврейської цивілізації, яка просто взяла і принципово змінила мову. Й у цьому сенсі, можливо, ми можемо мати справу з новими типами мов, так званими, коментологічними, сімеозісними, або металамум першого рівня. Важливим у цьому є саме поєднання цивілізації та культури і розуміння того, чим ми будемо займатися.

І нарешті подивімося на те, що таке нація і на які проблеми вона наражається.

Нація –  це стійка система відтворення та виробництва культури, заснована на духовній єдності суспільства і стосовно якої  економіка та політика виступають набором засобів. Нація принципово відмінна, скажімо, від тієї ж економіки чи політики, у яких усе навпаки. Економіка – вона не знає жодних національних обмежень, тобто економіка розглядає націю як додаткові перепони, які треба долати. Політика – так само. Базою для політики є система геополітики, де нації лише носії геополітичних інтересів. Водночас це три різні базові з різним домінуванням системи, вони перебувають у фокусі одна одної. Тобто, у фокусі нації перебуває економіка та політика. У фокусі політики – економіка та нація. У фокусі економіки – політика та нація. При цьому фокус нації – обмежений. Як саме? Введімо уявлення про духовний суверенітет.

Духовний суверенітет – це усвідомлення нацією себе на засадах того, що в неї є процес самоперетворення. Якщо нація на власних засадах здатна перетворюватися, – вона має духовний суверенітет, не здатна перетворюватися – духовного суверенітету немає.

Приймаючи християнство, Україна демонструвала відсутність духовного суверенітету. Допускаючи існування на своїй території інших систем мотивацій, Україна знову демонструвала відсутність духовного суверенітету.  І зараз, коли ми не випрацьовуючи і критично не сприймаючи системи європейських мотивацій, йдемо в Європу – це є ознакою відсутності духовного суверенітету, без якого країна не має майбутнього.

Тут є три позиції самозречення. Я зіштовхнувся з ними, коли працював з так званими націоналістами. Самозречення – це коли людина відмовляється від своєї культурної позиції та паразитує цивілізаційно. Самолегітимація або самовиправдання притаманне більшості націоналістів. Це коли всі власні поразки визнаються як перемоги, а самовиправдання безкінечно продовжується у майбутнє. Єдиною найадекватнішою позицією, яка демонструє духовний суверенітет, є духовне перетворення. Самозреченці, самолегітиматори не здатні на духовне перетворення. Вони або зрікаються своєї культури, або намагаються її за першої ж нагоди виправдати. Тому, щойно ми з вами обираємо духовну позицію та починаємо перетворювати і культурні норми, і пов’язані з ними системи цивілізаційних мотивацій, ми бачимо, що патріотизм є не один, їх є багато. Я назву їх усі:

- патріотизм суспільства, в основі якого лежить любов до близьких, друзів, знайомих, тощо;

- патріотизм культури, в основі якого лежить любов до традицій, законів, зразків, норм;

- патріотизм цивілізації – це коли всередині українства ви можете бути патріотом християнства, в цьому сенсі вам будуть зрозумілі і католики, й інші конфесії;

- патріотизм території та природи – ви можете бути не українцем, але мати цей різновид патріотизму, і за цю територію будь-кому вчепитися в горлянку, навіть за те, що він розмовляє російською;

- хронопатріотизм – це патріотизм певного прошарку культури; для України характерний хронопатріотизм козацької доби;

- патріотизм держави чи політичний патріотизм – в основі лежить любов до держави, партії, або суспільної групи, які мають певну досить тривалу історію;

- патріотизм економічний, ще так званий "єврейський патріотизм", – моя вітчизна там, де мені добре. Так говорять люди, які хоч куди б поїхали, намагаються там заробляти гроші. Вони патріоти там, де можуть заробити;

Тому національна ідея має дуже багато проблем. Насамперед, це втрата того змісту для нації, який надає їй можливість пишатися собою. Що це за зміст? Націоналісти думають, що він полягає в культурі, і весь час, коли у них змінюються норми, вони намагаються ці культурні норми повернути. При цьому мало хто із них задумується, що справжній націоналізм існує на рівні цивілізації. Чому? Тому що більшість націй, не спроможних до цивілізаційної роботи, будуть поглинуті іншими цивілізаціями.

У цьому сенсі Україна пробує дати відповідь на виклик, просто піти й інтегруватися в Європу. І те, що нас із Європи виштовхують, залишає нам три вибори.

Перший вибір – піти в Росію.

Другий вибір – самостійно зайнятися цивілізаційною роботою.

Третій вибір – розколотися, коли частина залишиться Європі, частина залишиться Росії.option

Я об’їхав усю Україну, відвідав найбільші міста, але не знайшов інтелектуалів, які спроможні здійснити цивілізаційну роботу. Зараз я не бачу людей, спроможних на духовні перетворення. Це не ті люди, яких би ми з якоїсь причини могли б не побачити. Ці люди присутні на телеекранах, бо їх підтримують; це люди, навколо яких створюється духовний простір, бо їхня комунікація цікава; це люди, які займаються цією роботою і виконують її на тлі підтримки.

Якщо ви уважно подивитеся фільм «Лютер», то зрозумієте, що Лютер – це не просто особа. Лютер – це Лютер плюс олігархи, які його постійно підтримували та захищали від Ватикану. Це Лютер плюс середовище, в якому він міг спілкуватися та обговорювати свої ідеї.

Чому в Україні Лютер неможливий? Тому що олігархи його ніколи не підтримають. Тому що в нього не буде середовища, в якому його ідеї сприйматимуться та обговорюватимуться. Тому що його, зрештою, виженуть із цієї території.?option=co

Тому я маю дуже поганий прогноз щодо можливості виникнення цивілізаційної ідеї тут. У нас немає такого потенціалу, і ми вже не встигаємо його набути. Світ розвивається швидше, ніж ми можемо щось йому протиставити. Звичайно, може бути ситуація екзистенційна, яка поставить усіх нас на межу виживання, і ми змушені будемо шукати своїх духовних людей. Але українці в своєму миролюбстві навряд чи допустять таку ситуацію. Ми ніколи не будемо такими бунтівними, як росіяни, ми згладимо будь-який конфлікт, ми знайдемо спосіб домовитися, ми навіть випадково не створимо ситуації, в якій би духовні лідери могли б виникнути. Тобто наша чеснота згубна для нас.

Тому я відверто кажу, що не підтримую національної ідеї. Я вважаю її контрпродуктивною. Розробка національної ідеї – це фактично ХІХ, у крайньому випадку перша половина ХХ століття.

Сьогодні ми маємо процеси концентрації нації в цивілізації. Хто не потрапляє у цивілізацію, залишається в цивілізаційних розломах. Такі країни будуть знищені. Хто ж устигне вскочити в якусь цивілізацію, матиме шанс як її частина.

Держава, яка зробить надзусилля, втративши при цьому багатьох людей, а багатьом людям понівечить життя, – матиме змогу створити свою цивілізацію. Але, не дай Боже, нам такої долі, бо це дуже складна доля.

Отже, маємо неймовірно складний вибір: або покласти багато життів і потрапити в ситуацію шаленої кризи але мати змогу випрацювати свою цивілізацію, або бути пошматованими й увійти в різні цивілізації, або навколішках повзти в якусь одну цивілізацію. Це вибір, який ми сьогодні маємо.

Дякую за увагу.

Бюлетень Пліч-о-пліч