Світоглядно-ідеологічний

Семінар 3. Європейський цивілізаційний проект: проблеми і перспективи. Доповідь

В рамках проекту «Український цивілізаційний проект» –  лекція політолога, активіста Остапа Кривдика.

Мета циклу семінарів ЦРС – сформулювати українську національну ідею.

Модератор – Володимир Лівінський, координатор світоглядно-ідеологічного напрямку ЦРС.

ДОПОВІДЬ

Модератор. Шановні пані та панове! Радий вітати вас на нашому третьому семінарі. Семінар має досить цікаву тему – «Європейський цивілізаційний проект: проблеми і перспективи». Я хочу привітати нашого лектора Остапа Кривдика – політолога та активіста. Прошу, будь ласка.

Остап Кривдик. Принагідно дякую організаторам за можливість виступити. Для мене, чесно кажучи, це нова практика виступати в таких аудиторіях, тому я трошки хвилююся, і прошу мене зрозуміти, якщо буду збиватися. Дуже цікаву тему запропонували організатори. Насправді, тема дуже глобальна, тому важко, з одного боку, не збитися на банальності та абстракції, з іншого боку – не потонути в дуже конкретних деталях. У мене не буде багато цитувань фахівців і класиків. Я говоритиму про особисті відчуття, особисті враження та особисті переконання. Говоритиму про те, у що я вірю. І тим цікавішою для мене буде дискусія з вами. Вона певним чином стане перевіркою моїх особистих переконань на міцність і я наперед вдячний вам за це.

Отже, тема розмови «Європейський цивілізаційний проект: проблеми і перспективи». Про що я хотів би говорити? Чотири основні складові цієї розмови. Перший – чи існує Європа як цивілізація? Другий – криза Європи, як вона виглядає? Третій пункт – чи ми Європа? І четвертий пункт – перспективи Європи та Україна.

Отже, чи існує Європа як цивілізація? На моє переконання, так. І я особисто визначив би для себе європейську цивілізацію таким чином. Європейська цивілізація – це інституції, цінності та практики, базовані на засадах поваги до прав людини та нації, а також люди, або спільноти, що їх сповідують. Джерелом європейської цивілізації є християнська етика, правова держава та ринкова економіка. Знову ж таки, визначення дуже спрощене, адже можна говорити про багато варіантів європейської цивілізації, про багато варіантів європейських цінностей. Нацистські цінності також було випродуковано в Європі, тому їх теж можна вважати європейськими цінностями. Я говорю про ту європейську цивілізацію, яка мені симпатична, і яку я би хотів бачити. Прошу враховувати, що я говорю дуже суб’єктивно.

Отже, звідки вона взялася, де її коріння?

Починається, як на мене, європейська цивілізація з греко-римського періоду. Греція, Давня Греція – це серце Давньої Європи, Давній Рим – це її розум. До того часу Європа перебувала на такому своєрідному доцивілізаційному етапі: були племена, відбувалися якісь процеси, точилися війни, але це не виходило, можна сказати, на глобальний рівень. І саме в період грецької, а потім римської цивілізації, Європа виникла й почала змінювати світ.

Другий чинник виникнення європейської цивілізації – це цивілізація іудейська, єврейська, якщо коротше. Тому що, говорячи іудейська, мається на увазі все-таки земля іудеїв. А говорячи, єврейська – маємо на увазі націю євреїв. Ізраїль – це вже пізніше державне утворення. На мою думку, євреї дали європейській ідеї монотеїстичну релігію, вони ж дали розуміння нації як культурно організованої спільноти, котра потенційно прагне своєї політичної надбудови. Євреї, котрі втратили свою державу ще в часи до Христа, протягом усього часу зберігаючи культурну ідентичність, усе ж несли в собі пам'ять про ту державу. І саме держава, заснована на культурній ідентичності, – це подарунок євреїв європейській цивілізації. Середньовіччя в Європі було часом наднаціональних імперій, проте саме воно подарувало Європі її спосіб мислення. Час схоластики, який радянська наука любила трактувати як період дурних суперечок на кшталт, скільки дияволів знаходиться на кінчику голки тощо, насправді був часом утвердження терміну, часом утвердження категорійного мислення, часом утвердження логічного апарату. І саме відтоді виникає такий собі стиль європейського мислення. Саме стиль, а не зміст.

З відкриттям Америки почався модерний час. Саме відкриття Америки, на мою думку, поклало початок експансії Європи в світ. Згодом вчені виводили європейську ідентичність як фаустівську. А головними європейськими ознаками вважали жадібність знань, жадібність багатства та жадібність могутності. Пізніше книгодрукування створило інформаційний простір і способи поширення інформації. Протестантизм приблизив християнство до національного рівня, ренесанс – підняв людину. Велика французька революція поставила питання практичних конкретних прав людини, Весна народів поставила питання прав націй. Перша світова – призвела до республіканізації Європи та спричинилася до падіння великих імперій, котрі, здавалося б, застрягли глибоко в початку дев’ятнадцятого століття. Друга світова – ознаменувала поразку агресивного національного егоїзму та мілітаризму. Після неї відбувся антиколоніальний етап, котрий теж дав поштовх змінам у Європі. Зокрема, теперішній вигляд великих європейських столиць було закладено саме в цей момент.

І два останні моменти, які склали теперішню Європу як цивілізацію – падіння СРСР і, відповідно, вивільнення країн Варшавського договору та об’єднання Європи в інституційному плані навколо Європейського Союзу. Я буду більше говорити про ЄС, бо зараз це найуспішніший європейський проект за всіх його мінусів і плюсів, за всієї його непослідовності та складності. Європейський Союз так чи інак дав Європі єдину економіку, дав простір, який зняв внутрішні кордони – дав свободу пересування, дав територію примирення історій, що теж надзвичайно важливо.

Отже, далі я хотів би говорити про цінності Європи. Цінності Європи великою мірою в риторичному плані зараз домінують у світі. Протилежної концепції цінностям людини, які є саме європейським продуктом, не висунуто. Я коротко зачитаю, які це головні цінності. Це свобода слова та поглядів, свобода творчості та віросповідання, це право на приватність особисту та приватність житла, це презумпція невинуватості, це свобода пересування, це право на достатнє соціальне забезпечення, на охорону здоров’я, на працю, на відпочинок, на житло, це право на рівність перед законом, це право на людську гідність, це постулат про рівність людей незалежно від раси, кольору шкіри та статі. Це право на свободу зібрань, свободу об’єднань, свободу мітингів і страйків, це право на участь в управлінні державою – себто, право голосу. Це право власності та право підприємництва. І це також право на освіту та правову допомогу. Одне з прав, з якого випливає наступне, – це право на особисту ідентичність. Саме з нього випливає право нації на самовизначення та право меншини на збереження своєї унікальності.

Зараз у Європі «варяться» питання нових прав людини, які актуальні сьогодні. Насамперед, це право на безпечне довкілля. Це право на воду. Велика європейська тема – це права людей з нетрадиційною сексуальною орієнтацією мати ті ж права, що їх мають люди з традиційною орієнтацією. Велика дискусія точиться щодо права людини на життя та права на смерть. Право на життя – це, в першу чергу, право ембріона на життя, себто це питання дозволу чи заборони абортів. Право на смерть – це питання евтаназії. Також дискутується питання права майбутніх поколінь. Себто, узгодження нашої діяльності з тим, що людям через сто років теж треба щось мати. Отже, їхнє право ми теж маємо поважати і враховувати. І щодо нових соціальних прав, які дискутуються, – це право на торгівлю, яке прямо відображає соціальні можливості індивіда. Британець Маккормик підсумував нову європейську ідеологію, суму нових європейських цінностей під терміном «європеїзм». Хоч це не його термін, термін був запропонований ще 2003 року. Європеїзм містить багато різних цінностей, які часом суперечать одна одній, а часом одна одну доповнюють.

Ось вони. Конституційний патріотизм – це гордість за принципи, а не належність до конкретної спільноти чи держави. Водночас -це повернення цінностей маленької спільноти. Це й космополітизм, асоціація себе з глобальними питаннями, наприклад, з поняттям єдиної світової моральної спільноти, котра інакше виставляє пріоритети для людини. Це підхід комунітаризму, що передбачає примат невеличкої спільноти над приматом великої. Наприклад, примат інтересів селища над інтересами району чи інтересами області, й водночас баланс між інтересами індивіда та спільноти, та акцент на особистій відповідальності. Відбувається також повернення до колективізму, обговорюються можливості суспільства рівних можливостей і держави, як гаранта такого суспільства. Існує також ідея підтримка індивідуальної ініціативи, котра називається «велферизмом». Ідея стабільного розвитку - це дивелопмент, змінюється роль сім’ї. Через пізні шлюби в Європі, через те, що сім’ї народжують одну дитину, через те, що багато дітей народжуються поза сім’ями новий тренд теперішнього часу. Це постматеріалізм - себто, люди менше працюють, відтак менше заробляють, але більше часу пізнають світ, більше спілкуються, більше розважаються.

Ще однією новою цінністю є орієнтація на позасудове вирішення проблем через переговори і залагодження конфліктів. Центральна цінність сучасної Європи – це секуляризація – зменшення ролі релігії та її маргіналізація. Себто, перетворення релігії в таке собі хобі низки людей, яке не повинно виходити за територію, на якій воно практикується. Мультикультуралізм, що прагне до адаптування та толерування нових спільнот, якому зараз дуже складно, бо нові спільноти не збираються толерувати тих, хто хоче їх толерувати. Одна з баз цієї свідомості – це поняття вічного миру в ситуації, коли Європа дуже багато воювала, і зараз, нарешті, настав момент, коли не обов’язково стріляти. І важко сказати, чи це такий латентний період, чи справді щоб щось розв’язати. Заперечення смертної кари, як своєрідного знищення людської істоти, є центральною цінністю мультикультуралізму.

Габермас і Дерида додають ще два пункти – це реалістичні очікування від технологічного прогресу (не захоплення прогресом, мовляв, наука вирішить усі проблеми, а критичне ставлення до нього) і низький рівень толерування насильства. Себто, насильство не визнається як засіб, а може бути застосоване тільки у виняткових випадках.

Отже, цінності сучасного європейця значним чином мають саме такий вигляд. Чому це важливо? Тому що спочатку йдуть думки, а вже потім – дії. Дії є відбитком думок. Те, що відбувається, відбиває те, про що люди думають. Зараз, як мені здається, в Європі йде велика боротьба з християнськими цінностями, які були засадничими для Європи. Йдеться і про десять заповідей Божих, і про християнську етику. З дуже цікавим зразком боротьби з християнськими цінностями я зіткнувся на Вікіпедії, зацитую.

Стаття «Християнські цінності». В трактуванні автора християнські цінності – це цензурування сексуального контенту, особливо на телебаченні та в кіно, бажаність законів про заборону абортів, сексуальна абстиненція поза шлюбом і відповідна освіта, викладання концепції творення світу, а не еволюції, закони проти одностатевих шлюбів і проти рівних лесбійських, гейських, бісексуальних і трансгендерних прав, і повернення молитви в школу. Ось таким чином трактуються християнські цінності. Паралельно там йде величезна дискусія. Хто знайомий з Вікіпедією, – це технологія викладання новини, про яку є дуже багато версій, а на головній сторінці розміщена та, за яку проголосувало найбільше людей. Стаття йде під рискою «Дискутована нейтральність». І все-таки потреба в такій статті поставлена під сумнів, але, хоч як це дивно, самих християнських цінностей у цій статті не вказано, себто це означає, що більш активними є саме прихильники нехристиянського підходу.

Отже, для мене це – конкретний вияв того, як боротьба з християнськими цінностями переходить у площину словника, в площину визначення терміну, в площину того, що людина робить запит у Googleі знаходить собі це визначення.

Криза Європи – другий пункт моєї доповіді. На мою думку, є три рівні кризи Європи в теперішній час: інституційний, ціннісний і естетичний. На інституційному рівні можна говорити про такі моменти кризи Європи. Це геттоїзація окремих європейських держав. Тобто, самовідкидання частиною Європи іншої частини Європи та змалювання її в чорних кольорах, відмежування від неї та її ігнорування. Проблемою Євросоюзу є внутрішні конфлікти та внутрішній гонор великих гравців усередині Євросоюзу. На зустрічі Ігор Харченко розповів мені про унікальний момент в оборонній доктрині Великої Британії, чи в стратегії розвитку, в якій було зазначено, що загрозою національній безпеці та глобальній ролі Британії є посилення ролі Німеччини та Франції на глобальному рівні. І як тут можна говорити про єдиний підхід, про єдину політику, коли в однієї з найпотужніших європейських держав на першому місці стоїть вузький егоїзм?

Великою проблемою для Європи зараз є особлива роль Росії. Російська Федерація вибрала дуже вдалу тактику співпраці з потужними європейськими державами – тактику двосторонніх відносин. Вона ніколи не говорить зі всією Європою разом, вона ніколи не говорить з Європейським енергетичним ринком, вона ніколи не говорить з ЄС, вона говорить конкретно з великим другом Росії Берлусконі, вона говорила з великим другом Росії Шираком, з великим другом Росії Шредером. І ці великі друзі й надалі присутні, й ця велика дружба й надалі визначає картину в Європі. Ми пам’ятаємо ситуацію, коли Німеччина уперлася і сказала, що Україні членство в НАТО чітко гарантоване не буде. Ця впертість нічим не була аргументована... Просто було видно, що для німців є визначальним насамперед. В цьому плані дуже цікаво почитати інформацію про німецько-російські зв’язки. Один із проектів (сумарна вартість двадцять мільярдів євро) – зниження енергоємності російської економіки. Проект банальний: встановлення теплоізольованих вікон, теплоізоляція цехів, модернізація енергетично неефективних виробництв у дуже простий спосіб. Зазвичай, коли в Європі (себто, в західних економіках) треба знизити енерговитратність, докладається колосальних зусиль, зменшується на два проценти, і рапортується про великих успіх. В даному ж проекті йдеться про зменшення витрат на порядок. І відтак це надзвичайно спокусливий проект, і Німеччина думає саме такими категоріями.

І це не тільки про Німеччину, кожна велика потуга Європи спокушена, у першу чергу, Росією. Вартість цих спокус показує те, як зараз Російська Федерація гарно повикидала великих транснаціональних інвесторів з її нафтогазового сектору. Себто, сьогодні це працює, а завтра: дякую, до побачення. Але спосіб спокушувати працює. Велика проблема Європи – в її розірванні лінку зі Сполученими Штатами Америки. На моє переконання, це велика помилка, тому що так чи інакше США та Європа є єдиними цивілізаційним проектом. Сполучені Штати є дитиною Європи і США рятував Європу, тому й далі підтримує Європу в балансі, принаймні, у балансі з Росією. Не існує якісної єдиної політики. Якщо економічні суперсили Євросоюзу між собою домовилися, то на політичному рівні поки що нічого не вдається. У в світі говорять про ЄС, як про економічного гіганта, але політичного карлика.

Велика проблема – це шредеризація еліт (це новий термін). І ми перед дискусією спілкувалися про це з гостями, зараз цей процес відбувається, наприклад, у Прибалтиці. Відбувається спокуса еліт (не лише естонських, а й багатьох інших, – котрі мають буцімто дуже антиросійський вигляд) реальними перспективами співпраці з величезною Росією. І ці спокуси працюють. Ми бачимо Шредеру, як він сліпо й безоглядно виправдовує всі кроки Росії, як він, коли була російсько-грузинська війна, коментував її майже, як Путін, що виглядало по-своєму комічно для лідера великої європейської держави.

І величезна інституційна проблема Європи – це її демографічний занепад. Вирізняється хіба що Франція, якій удається успішно провадити соціальну політику й ситуація з народжуваністю там більш-менш достатня. В інших державах з демографією досить складно, і в якийсь момент може виникнути ситуація схожа з Сибіром і Китаєм – таке собі розбалансування потенціалів і розбалансування в кількості людей, які там проживають.

Якщо говорити про ціннісну кризу в Європі, я би виділив три аспекти. Перший – це секуляризація – відкинення церкви, але у випадку з Європою – це абсолютне відкинення церкви. Церква справді стала значним чином клубом зі інтересами, таким собі гуртком із в’язання макраме, чи збирання рідкісних метеликів. І те, що церква пропонує цінності як інструкції до дій, цінності, як інструкції до пральної машини, як інструкції до мобільного телефону, вони великою мірою винесені в бік. І сама присутність християнських цінностей починає ображати людей інших світоглядів. Таким чином християнське виокремлюється, християнське відкидається.

Другий момент, який є, – це денаціоналізація. Тут я розкажу про особистий досвід. У 2005 році мені пощастило взяти участь в одній гуманітарній програмі. Я їздив Данією і читав у датських школах по містечках невеликих лекції про Помаранчеву революцію. Кілька вихідних днів ми були в гостях в одного фермера. Цікаве дуже враження від побуту, цікаве дуже враження від того, як він господарює. Разом зі мною тоді читали лекції киргизи, у них там теж була своя Тюльпанова революція. Гуманітарний проект стосувався саме Киргизії, а наша українська тема попала начебто в доважок (скидалося на те, що датчани не бачили киргизьку тему самодостатньою). Увечері киргизи заспівали своїх пісень, мене попросили, я заспівав щось наше, а ми попросили, щоб вони заспівали якусь їхню народну пісню. Ні, у них, на жаль, не було цього. Вони заспівали нам англійською щось із «Бітлз». У них було дуже класне фортепіано, електрогітара і якби я не знав, що це хутір кілометрів за три-чотири до найближчого більшого містечка, то я б упевнено сказав, що перебуваю в квартирі з абсолютно всіма умовами в центрі європейської столиці. Але своїх народних пісень на цьому хуторі не знають.

В німців витіснення фольклору відбулося внаслідок денацифікації, адже нацисти дуже активно експлуатували народні пісні у своїй пропаганді, нацизм був дуже фольклоризований. І з запереченням нацизму в Німеччину прийшло і заперечення фольклору, а зараз відроджувати його і складно, і не зручно. І знову ж таки, крайні німецькі праві присіли на тему національної культури, і її таким чином дуже сильно звузили. Вона випала з мейнстріму, вона не впливає, вона не присутня в сучасній культурі.

І третій аспект, це, очевидно, матеріалізм. Коли прагматизм – необхідність забезпечити себе – переходить у споживання як самодостатню цінність. Говорячи про естетичну кризу Європи, я буду дуже суб’єктивним, бо це стосується моїх смаків, і тут можна багато з чим не погоджуватися. Але, на мою думку, великою проблемою є те, що сучасна європейська культура – наднаціональна, і важко говорити про тяглість. Цю тяглість певним чином перервано і не відчувається спадковості. Можна говорити про архітектуру, яка однакова в Києві, в Шанхаї, в Нью-Йорку та Франкфурті: та сама технологія заливки бетону, та сама технологія покриття склом, та сама технологія вентиляції. Велика проблема полягає в тому, що речі починають оцінюватися за їхньою вартістю, і ця вартість виражається в грошах.

Найдорожчий європейський проект, найдорожчий сучасний європейський твір – це «Акула в формаліні». Якщо найвартісніший, значить, це суть європейської цивілізації, це її пік, це її вираження. Як на мене, в Європі далі триває епоха постмодерну. Постмодернізм сам по собі з’явився як руйнівник великих міфів, як такий собі скептицизм, як такий собі сумнів: ви нам тут розказали, що існує великий гарний Боженька, так от – його немає, скрізь брудно, просто і примітивно, тож будьмо реалістами. В результаті це принесло за собою певне відчуття, я би сказав, такого песимізму та негативізму. Культура – це дуже визначальна сила в діяльності людей, вона її вмотивовує, вона дає їй мету. А постмодернізм – це цитатність, це не стільки творення чогось свого нового, скільки перецитовування того, що було, в різних контекстах, обігравання, гра словами. Саме постмодернізм розхитав слово, саме постмодернізм великою мірою розхитав термін – слова втікають крізь пальці й часто ми не можемо дійти спільної мови з людьми, тому що люди під одним словом розуміють зовсім різні поняття.

І ще одна проблема естетичної кризи – це проблема екстенсивності. Можна говорити про масову культуру, як продукт диктатури рейтингу. В Україні це особливо відчутно, але дуже великою мірою це властиво і європейським державам, коли показується не те, що важливо, та й не все, що важливе, є насправді й цікавим, а показується те, що дає рейтинг, і цим вихолощуються змісти. Тож мейнстрімом є холостий процес. Відповідно результатом такої кризи може бути глобальна не конкурентоспроможність і витіснення європейської цивілізації на світовому рівні більш наглими цивілізаціями.

Чи ми є Європою. На моє переконання, ми є європейською державою, ми є європейською нацією, і ми є частиною європейської цивілізації. Проте ми є межовою частиною європейської цивілізації. І межа – зовсім не означає, що ми не є європейською цивілізацією. Ми ж не можемо сказати, що Ужгород – це не Україна, бо він є межовим містом. Ні, насправді, Ужгород в певному розумінні є більш загостреним, ніж решта України саме тому, що він близько до межі. Тому це українське межування є по-своєму особливим. Був час, коли територія, яка визначає себе Європою, не вважала нас Європою, і ми не вважали себе Європою. Але був час, коли ми таки були Європою, ми дуже впливали на неї. І таких моментів, коли ми, повторююся – були справжньою Європою, існує кілька: це момент імперії Русь, такого собі варязького проекту, котрий із влиттям у нього християнської східної основи, став мажоритарним гравцем Європи. Це був час держави Богдана Хмельницького, коли вона струснула дуже потужною на той час Річ Посполитою і змінила розстановку сил у Європі. І, я думаю, що третій час такої ролі зараз.

У інші часи Україна та українці теж відігравали суттєву роль. Наприклад, коли українці перебували на чільних позиціях у великому князівстві Литовському, а пізніше і в Речі Посполитій, то саме українські роди крутили Річчю Посполитою, і подейкують, причетні до її занепаду. Саме українці великою мірою були реалізаторами російського проекту. І є люди, які зараз говорять про те, що саме російський вектор зможе зробити Україну глобальним гравцем, але це тема абсолютно окремою розмови і окремої дискусії.

Отже, ким ми є в Європі зараз? Зараз ми є пограничною зоною з Азією, транзитною зоною. Зараз ми є територією, яка не може визначитися, хто вона. Причому це неправда, що Україна – сіра зона. Україна в цій ситуації мені нагадує доктора Джеккела і містера Хайда, в якийсь момент вона суперєвропейська, рух народів за національне самовизначення, 1991 рік – Україна так само як і Польща, як і Прибалтика поновлює свою незалежність, стає європейською державою, потім занепад кучмізму і скочування в євразійську яму. Потім спалах Помаранчевої революції як супердекларація європейських цінностей. Нам аплодували, стоячи. А зараз знову відкат. І в цьому плані ми шокуємо Європу, вона нас не розуміє. Не розуміє не тому, що нас начебто не існує, і жодного від нас меседжу, а не розуміє тому, що ми посилаємо протилежні сигнали. Зараз ми є складовою двосторонніх відносин європейських суперсил з Росією. Себто, коли європейська держава щось хоче мати з Україною, перше запитання, яке вона собі ставить: а як це вплине на мої взаємини з Росією? Відтак це визначає вторинність відносин європейських потуг України стосовно відносин європейські держави – Росія. Ми є зоною експлуатації. На моє переконання, нелегальна міграція – це цілком свідома дія певним чином стимульована. Це дуже вигідно, це напівбезкоштовна робоча сила без соціальних гарантій. Це можливість забезпечити певні сектори економіки з небезпечними роботами.

Крім того, друге, що є – це на різниці тисків з України висмоктуються кращі. Якщо б цієї різниці тисків не було, можливо, не було би можливості забирати кращий ресурс. І, по-третє, Україна є такою собі зоною ідеологічної експансії, зоною обкатки тез для євроромантиків.

Четверта частина – перспективи Європи та Україна. В мене вже досить мало часу, тому я буду конспективно. Я бачу два можливих сценарії Європи в короткостроковій перспективі – на найближчі десять років. Перший сценарій негативний, і другий сценарій – це збалансований сценарій. При негативному сценарії, як на мене, вірогідна поляризація між членами ЄС, розпад валютної угоди, поява в тій чи іншій формі нового візового режиму, поновлення воєн на Балканах, внутрішня війна з неконтрольованими меншинами, так, як це було в Парижі буквально кілька років тому, коли горіло передмістя. Згортання демократії заради безпеки і водночас таке собі зростання терористичної активності, яке бачитиме свою ефективність, коли система дає відповідь, а не ігнорує виклик, тиск на неї починає нарощуватися. І війна з тероризмом – це війна бджіл із ведмедем, або бліх із ведмедем, якщо хочете.

Як на мене, існує вірогідність повторення ситуації 1938-1939 років, коли відбудеться здача на користь Росії України, і навіть, можливо, Прибалтики, у випадку, якщо відбудеться розрив зв’язків між Європейським Союзом і США. Посилення тиску і присутність Росії всередині Європи через контрольовані еліти та контрольовані медіа. Зараз росіяни дуже активно скуповують потужні британські медіа. І зменшення ролі США в Європі. Зараз дискутується термін Euro-Russia – Євросоюз-Росія, така собі Нова Євразія. Відтак, це міг би бути великий за своїм економічним потенціалом союз, в якому цінності людини відійшли би на другий план перед економічним, безпековим і силовим пріоритетами.

За збалансованим сценарієм, котрий не видається дуже позитивним, але котрий, як на мене, теж достатньо реальний, – відбудеться продовження інституційних реформ, рухатиметься розширення ЄС і НАТО на Балкани, ітиме далі розрядка лінії напруг, буде чіткіша перспектива приєднання України до Євросоюзу. ЄС економічно збалансується, диспропорції будуть певним чином усунуті або зменшені. Відбудеться вибудовування системи балансів у відносинах з Росією, певна енергетична диверсифікація, повернення стійкого зв’язку ЄС – США, або принаймні рух від цієї напівконфліктної ситуації, яка є зараз, і вивершення ціннісної бази Євросоюзу та повернення християнству його ролі в суспільному житті Європи. А також чітке вирішення конфлікту з мігрантами, чітке вказування мігрантам їхнього місця в суспільстві. Себто визначеність Європи в плані – ви приїхали до нас, то або будьте такі, як ми, або, вибачте, їдьте додому.

У середньостроковій перспективі на двадцять-п’ятдесят років. Тут можна говорити лише про напрямки, за якими ситуація може розвиватися, або може не розвиватися. Прогнозувати тут, однаково, що гадати на кавовій гущі. Ситуація на двадцять-п’ятдесят років залежить від того, як зміниться Росія – чи Російська Федерація зможе стати частиною Європи, чи її поглине Китай. Яким буде протистояння з Китаєм? Чи буде воно мілітарним, чи воно буде також і поглинанням Європи в економічному сенсі? Адже більша частина виробництва Європи вже в Китаї. Якою буде доля Арктики та Антарктиди? Як розвиватиметься Європа демографічно? Чи вдасться зберегтися європейській нації від біологічної та культурної асиміляції? Якою буде екологічна ситуація, якою буде якість води? Які будуть можливості забезпечення їжею, чи будуть глобальні війни, пов’язані з питанням їжі та питанням води? І як Європа зможе цьому протистояти? І для мене ще одне питання – це питання суб’єктності слов’ян. Чи зможуть існувати слов’яни як суб’єкт у Європі, чи вони відіграватимуть лише вторинну роль в романсько-германському оркестрі?

Перейду до підсумків. Чому ми неможливі без Європи? На моє переконання, якщо ми не будемо частиною європейського цивілізаційного проекту, ми розчинимося в азійському, не національному морі. Азія, як на мене, є проектом скоріше понад національним, аніж національним. Європа все-таки є континентом націй, і саме в Європі ми зможемо далі існувати як нація. По-друге, Україна є гравцем середнього рівня в глобальному масштабі, Україна неможлива як самодостатній гравець в глобальному масштабі. Наша країна є на перехресті шляхів, і на межі. У зв’язку з цим ми мусимо шукати собі партнерів. І, по-третє, українськість є європейськістю. Українська культура є частиною європейської, вона росла, як частина європейського процесу. Українська модерна нація є дитиною того самого процесу, який народив польську, чеську, німецьку й інші модерні нації Європи.

Обмаль часу на те, щоб підбити підсумки. Отже, коротко по кожному з чотирьох пунктів. Перший, Європа – це цивілізація, зорієнтована на людину та на націю. Її можна бачити вузько – як ЄС і потенційні члени, ширше – як НАТО, його потенційні члени та ті, хто з ним близько співпрацює. І найширше – як цивілізацію білої людини включно з Росією. Це до дискусії. Криза Європи –це криза її цінностей та її інституцій. Україна є частиною європейської цивілізації, хоча вона постійно бита європейським егоїзмом, і пограничною позицією. І насамкінець, проблеми Європи є українськими проблемами, а перспективи Європи є водночас і нашими перспективами. Дякую.

Модератор. Дякую. Шановні колеги, перерва на п’ятнадцять хвилин. Потім продовжимо запитаннями та дискусією.

 

Початок обговорення...

Бюлетень Пліч-о-пліч