Світоглядно-ідеологічний

Українська Мрія. Доповідь. (Частина 1)

В рамках проекту «Український цивілізаційний проект» – лекція голови Громадського комітету національної безпеки України Олексія Толкачова.

Доброго дня, шановні колеги!

Для початку скажу декілька слів, чому сьогоднішній семінар називається «Українська Мрія». Деякий час назад мене захопили мрії про ідеальне майбутнє для України. Це було вкрай необхідно – на фоні деградації побачити для себе привабливу картину майбутнього, заради якої варто залишатись на цій землі, в цій країні і продовжувати за щось боротися.

Наприкінці 2008 року Україну охопила глибока економічна криза. Кожен день обертався шоком через зміну обмінного курсу валют і падіння гривні. В суспільстві панував відчай і зневіра. Водночас, у Києві була розвішена незліченна кількість плакатів «Любіть Україну!», які входили в дисонанс з реальністю. Тоді у мене виникло логічне запитання: за що любити? Довкола – розгепані дороги, політки-ідіоти, критична фінансово-економічна ситуація. Глибока політична, економічна, соціально-культурна криза перетворювали Україну на руїну після 18 років незалежної державотворчості. Відтак, питання «за що ж любити Україну?» для пересічного обивателя залишалося без відповіді. Реальність не викликала жодних інших відчуттів, окрім роздратування, пригніченості та ненависті до навколишнього світу. Водночас, у мене виникало інше питання. Чим же керуються люди, які попри всі жахіття вітчизняної реальності кажуть, що вони люблять Україну, і відмовляються емігрувати?

Я дійшов висновку, що ці люди керуються мрією. Вони насправді люблять Україну у вигляді мрії. Вони керуються образом майбутнього, яким воно має бути і яким, можливо, буде завтра.

Всі ми – великі мрійники. Кожен з нас виходить вранці з дому на розбиті українські вулиці, і ми мріємо, що рано чи пізно ці дороги стануть рівними. Ми віримо, що політики рано чи пізно стануть порядними. Ми мріємо, що жити в країні стане краще, бідних стане менше. Ця мрія полегшує наше світосприйняття.

Якщо перестати мріяти, якщо змиритися з тим, що раціональних підстав для покращень в цій країні немає, то немає заради чого жити, залишатися і боротися в Україні – треба емігрувати, до того ж негайно. Треба тікати звідси, їхати в інші країни, де можна жити, а не виживати.

Нещодавно Юрій Полунєєв у своїй статті «Про що мовчать претенденти» (http://www.epravda.com.ua/publications/4b547f29d23d6) навів шокуючі розрахунки.  Йшлося про те, що навіть в разі інвестування в економіку та інфраструктуру України та кардинального підвищення продуктивності праці, лише у 2020 році Україна досягне рівня сучасної Польщі. Уявляєте собі? Необхідно ще 10 років виживати і боротися, щоб жити хоча б як наш західний сусід! Для багатьох громадян, особливо молоді, яка бажає жити щасливо вже зараз, немає сенсу терпіти й чекати 10 років. Набагато простіше просто зараз спакувати валізи й поїхати в ту ж саму Польщу, не дочікуючись 2020 року. Саме так хоче зробити 46% української молоді, яка прагне поїхати з України.

Інші 54% населення, яке залишається вірним Україні, живе мріями. Отож постала необхідність з’ясувати, якою має бути мрія про Україну, щоб тримати людей та мотивувати до боротьби? Якою може бути Українська Мрія для всього народу?

Саме це і є предметом нашої сьогоднішньої зустрічі – з’ясувати значення, роль і зміст української мрії. Спочатку пройдемося по методологічних питаннях, а далі перейдемо до змістовної характеристики Української Мрії. Тема надзвичайно широка, надзвичайно масштабна. Її буде важко викласти протягом однієї зустрічі. Тому не ображайтесь, якщо деякі моменти будуть висвітлені тезово.

Отож, перейдемо до першого запитання.

Для чого потрібна національна мрія?

Мрія про Україну є різновидом мобілізуючої ідеї для всього народу. Відтак, необхідно уточнити значення ідеї.

Останнім часом в засобах масової інформації, в аналітичних та експертних колах почастішали спроби сформулювати національну ідею. Шукають її вже давно, але досі ніхто не спромігся її сформулювати. Чим же обумовлений такий попит на національну ідею? Він пояснюється тим, що подальше виживання України в сучасній геополітичній реальності, а також витривалість України перед обличчям майбутніх викликів залежить від наявності потужної мобілізуючої, консолідуючої ідеї. Вона має нейтралізувати розпорошеність та скерувати наш вектор до стрімкого розвитку. Вона має пробудити енергію народу.

Дослідження історичних прикладів дозволяє мені повністю погодитись з деякими російськими дослідниками, зокрема Борисом Шепталовим, у наступному висновку – для підйому та розквіту держави й народу не мають жодного значення природні ресурси, клімат, кількість населення, історія або інші чинники. Все це не грає ролі. Єдиним визначним чинником є етноенергетичний потенціал народу. У Льва Гумільова в цьому розумінні використовується поняття «пасіонарної енергетики» суспільства. Тому перспектива України залежить від того, чи буде пробуджений етно-енергетичний потенціал українського народу.

Деякі дослідники заперечують наявність в українського народу пасіонарної енергії. Начебто, «пасіонарні поштовхи» обійшли українців стороною.

Я дотримуюсь протилежної точки зору і вважаю, що енергетичний потенціал є в будь-якого суспільства, в будь-якого народу, в тому числі й в українців.

Від чого залежить його реалізація? З точки зору матеріалістів, буття визначає свідомість. Відтак реалізація етноенергетичного потенціалу безпосередньо залежатиме від матеріальних чинників. Однак сучасна доба все частіше навертає нас до ідеалістичних поглядів. Доводить свою справедливість зворотне твердження – свідомість визначає буття. Зокрема, це підтверджується багатим історичним досвідом.

Наявність ідеї, інколи представленої вождем, може мобілізувати та консолідувати етноенергетичний потенціал і призвести до того пасіонарного поштовху, після якого починається розвиток народу, держави, а також експансія народу за межі свого ареалу буття. Наведу лише деякі історичні приклади. Із захоплюючої ідеї експансії починалося становлення стародавньої Персії, яка на початку була підконтрольною територією Мідії. Ідейний поштовх мала експансія Еллади, Македонського царства, стародавнього Риму. Справжнім дивом є ідейна експансія арабського халіфату у VII ст. Розквіт невеликих торгівельних місті Генуї та Венеції теж пояснювався вдалою ідеєю, що була закладена в стратегію розвитку. В свою чергу Португалія, Іспанія, Голландія, Великобританія, Прусія, нацистська Німеччина, в тому числі Російська імперія, і Сполучені штати – всі ці держави починалися в певний момент з ідеї, з величної, надихаючої ідеї. Подекуди ідея була уособлена вождями, однак без ідеї жодного прогресу не було б. У необхідний момент вона мобілізувала етноерегетичний потенціал і рухала суспільство в перед.

Україні, якщо вона хоче рухатися вперед, необхідно відступити від прив’язки до минулих невдач і, перекресливши невдалий досвід, повірити в те, що свідомість визначатиме буття. Відтак, на національному рівні необхідно почати мріяти, щоб знайти українську величну ідею, яка надихне на звершення.

Велична українська мрія здатна мобілізувати пасіонарний потенціал нації та змінити хід історії для України.

Сучасні тенденції конструювання національної ідеї для України.

Як я вже зазначав, сьогодні ведеться пошук національної ідеї. Зробимо зараз лише побіжний огляд векторів пошуку.

Традиційно національну ідею шукають у здобутті незалежності та державності України. Буцімто національна ідея українців – це українська державність. Однак державність вже здобута, ця ідея більше не мотивує маси, а досягнення на цьому припинилися.

Тоді націдею починають шукати в іншій площині – в Соборності України, єдності українців тощо. На одному з численних тематичних семінарів дискусія взагалі дійшла до того, що національною ідеєю України є перша стаття Конституції. Там записано, що Україна є суверенною, незалежною, демократичною, соціально, правовою державою. Ну є, і щодалі? Чи здатна така ідея мобілізувати етноенергетичний потенціал?

Є вузько-націоналістичні ідеї на зразок «Україна для українців». Пригадую також формулу Демократичної партії України зразка 1997-1999 років: «Україні – українську владу патріотів». Однак така національна ідея не тільки позбавлена привабливості, вона ще й не сприяє консолідації суспільства.
В якості національної ідеї нам пропонують європейську інтеграцію. Однак вона не дотягує за масштабністю, вона не мотивує маси, не мобілізує пасіонарний потенціал. Далі йдуть концепції з нульовим коефіцієнтом корисної дії, такі як ідеї розбудови демократії, верховенства права або держави соціальної справедливості.

Конструктори національної ідеї намагаються експлуатувати певні архитипні ідеї, такі як хліборобство, миротворчість, звеличення жінки. Нещодавно на Українській правді була надрукована цікава стаття (http://www.pravda.com.ua/articles/2010/01/5/4577667), де була викладена українська національна ідея у формулі «творити хліб одвіку і донині». Тобто, Україна – така споконвічна хліборобська держава. Хіба це буде когось мотивувати до мобілізації сил і звершень?

Також останнім часом почастішали спроби сформулювати національну ідею для України у вигляді раціонального та прагматичного проекту реформ – що та в якій послідовності ми маємо зробити. Зокрема, Володимир Чеповий прямо поставив завдання сформулювати «Проект Україна». Можливо, це є копією російського досвіду з «Проектом Росія».

Попри всі спроби, жодна з них не стала успішною і не сформулювала національну ідею, яка б набула поширення. Жодна з них не призвела до мобілізації етноенергетичного потенціалу та до пасіонарного поштовху в Україні.

Національна ідея, національний проект чи національна мрія?

Причина багатьох невдач у пошуку ідеї для України полягає в тому, що завідомо обирався програшний формат. Тобто, питання стосується того, чи нам потрібна національна ідея, чи національний проект, чи національна мрія?

Національна ідея? На жаль, формат «національної ідеї» на сьогодні практично вичерпаний. Саме словосполучення «національна ідея» забалакане й затаскане. Відтак із цим формулюванням автоматично асоціюються або походи президента на Говерлу, або українська жертовність та знедоленість, або український націоналізм тощо. З іншого боку, українську національну ідею часто шукали в минулому, тому вона набула стійкого відтінку ретроспективності. Національну ідею шукали в голодоморі, в Івані Мазепі, в Богдані Хмельницькому або в трипільській культурі. Нещодавно, один політик в приватній бесіді запропонував взяти за основу національної ідеї України перемогу в битві на Синіх Водах 1362 року… І знову минуле! Але людей неможливо об’єднати на спільному минулому. У кожного з нас минуле своє, різне: дитинство, молодість, відчуття – різні. Однак об’єднати нас можна лише спільним баченням майбутнього. В майбутньому в нас не може бути великих відмінностей в уяві. Відтак, перспективність ідеї є підґрунтям для консолідації.
Натомість, постійні пошуки національної ідеї в минувшині й призводять до розколу України.

На мій погляд, в пошуку ідеї для України необхідно відійти від використання самого словосполучення «національна ідея», натомість шукати для ідеї інший формат.

Національний проект? Цей підхід є раціональним і передбачає формулювання ідеї у вигляді набору рецептів та кроків з реформування та облаштування країни. Однак, на мій погляд, є два моменти, які роблять цей підхід не ефективним.

По-перше, згідно Зігмунда Фрейда будь-яке раціональне переконання людини відступає перед підсвідомим емоційним. Тобто можна до безкінечності агітувати українців за раціональний проект, переконувати у вигодах реформ, європейської інтеграції та лібералізму. Однак при всьому цьому маси з легкістю відмовляться від своїх переконань, якщо будь-яка політична сила закличе ненавидіти євреїв/буржуїв/комуністів/націоналістів/глобалістів… Тобто раціональні проекти програють ірраціональним емоційним ідеологічним конструкціям.

Інша вада проектного підходу полягає в тому, що така раціональна ідея не може бути об’єктом віри. Відтак, не може стати чинником активації пасіонарного потенціалу нації. Іншими словами, у солдата має серце тремтіти, коли він присягає на українському прапорі, складає присягу. Я надзвичайно сумніваюся, що в того солдата буде щось тремтіти при думці про десять кроків раціональної реформи або про ліберальну економічну модель. Раціональна ідея не має мобілізуючого потенціалу.

Національна мрія? Як я вже зазначав, об’єднати українців може спільна перспектива – ідеальне картинка майбутнього. Можливо, навіть, раціонально недосяжного. Тобто йдеться про справжні мрії, в яких ми виходимо за межі можливого. Ця спільна картинка ідеального майбутнього має називатися Українською Мрією.

Українська Мрія має бути настільки привабливою, щоб стати єдиною для всіх. Вона має підкорити не тільки розум українців, але й завоювати їхні серця. Люди мають захотіти побачити таке майбутнє. Ця ідеальна картинка, відчуття майбутнього мають мотивувати людей до руху вперед і призводити до мобілізації енергетики людей.

Жоден раціональний проект не здатний так мотивувати, як мрія. Можна провести аналогію з людино. Живе собі людина, а один добродій пропонує їй жити за детальним планом на день, по всьому розпланованому, як по графіку. Інший пропонує ідеальну систему харчування, де всі калорії прораховані. Третій добродій агітує за здоровий спосіб життя і заняття спортом. Але навіщо все це, якщо людина не має мети? Якщо відсутнє цілепокладання, то марні всі раціональні рецепти. Але якщо людина мріє стати кіноактором, космонавтом, спортсменом, або просто прожити щасливо сто років і мати купу онуків, то така мрія мотивуватиме людину і до планування свого часу, і до здорового харчування, і до спорту…

Так само і з країною. Марно пропонувати суспільству раціональні програми, якщо немає мрії, якщо відсутня висока мета, заради якої справді необхідно ремонтувати дороги, не брати хабарі, не засмічувати природу.

Відтак, на сьогодні основним завданням для України я бачу необхідність сформулювати Українську Мрію.

Характеризуючи її зміст, ми переходимо до другої, смислової частини нашої зустрічі, де ми охарактеризуємо основні засади Української Мрії.

Що таке «Українська Мрія»?

Українська Мрія – це ідеальна, захоплююча картинка майбутньої України, яка раціонально виглядає недосяжною, але надзвичайно бажана, до якого має прагнути все суспільство.

Якою має бути національна мрія?

По-перше, вона має бути простою і зрозумілою. Інколи громадські діячі та суспільні еліти намагаються запропонувати українському суспільстві надзвичайно складні філософські конструкції, що мають раціональний характер. Звісно, вони не сприймаються загалом і не набувають масового поширення, хоча й дуже прогресивні за змістом..

По друге, національна мрія має бути комплексною, всеохоплюючою – позначатися на всіх сферах суспільного життя. Кожна людина має розуміти не тільки те, що зміниться в державі чи економіці, а відчувати зміни у своєму житті та стосунках з оточуючими людьми. Ідея має проникати навіть на буденні рівні свідомості людини.

По-третє, я дійшов висновку, що українська національна мрія має неодмінно бути позитивною і конструктивною. Звернімося знову таки до психології мас Зігмунда Фрейда, згідно якої надійним підґрунтям для масової ідеології можуть бути відчуття ненависті або любові. Відтак, дві найбільші ідеології ХХ століття – комунізм та фашизм – були засновані на ненависті. В одному випадку, до капіталістів та буржуїв, в іншому – до інших національностей та рас. Все людство побачило, до чого призвів такий заряд ненависті в основі національної мрії.

Відтак нам необхідно з самого початку закладати позитив в основу української національної мрії. Окрім любові, нічого іншого не залишається.
У грудні 2008 року в своїй статті «Мрія про Україну» (http://www.pravda.com.ua/articles/2008/12/4/3627035) на Українській Правді я задався запитанням, яка ідеальна картинка майбутнього могла б мене запалити та спонукати до руху?

Виявилося, що мені абсолютно не цікаве повільне зростання ВВП на рівні 4% на рік, наздоганяння Польщі до 2020 року або ранній чи пізній вступ до ЄС і НАТО. Хочеться цивілізаційного стрибка у розвитку, який можна візуалізувати. Я спробував змалювати ідеальне майбутнє. І от що в мене вийшло. Харків – це технічний і науковий центр загальноєвропейського значення. І у нас, до речі, є достатній для цього потенціал. Одеса – спеціалізована столиця українського або навіть східноєвропейського кінематографу. Львів – центр різноманітних фестивалів, мистецтва та культурна столиця України. Дніпропетровськ – промислово-виробничий або фінансовий центр України. Тобто я спробував провести між містами спеціалізацію, щоб кожне місто досягало лідерства у певній сфері. Тоді ми отримаємо досконалу державу, яка буде перлиною Європи.

У своїй статті «Мрія про Україну» я змалював ескіз такого ідеального майбутнього для всієї країни і отримав надзвичайно велику кількість відгуків від читачів та співвітчизників. В усіх було одне й те ж запитання: «майбутнє чудове! Ми досі навіть і мріяти про таке не сміли. Однак як же цього досягти?».

Я почав шукати відповідь на це запитання у сфері ідеологій, програм і концепцій реформ. І виявилося, що найдосконаліші ідеї – ліберальні, консервативні, соціалістичні, конституційні – на практиці не можуть бути втілені. Реалізувати їх в повній мірі неможливо, адже в будь-якому суспільстві знайдеться достатньо, скажімо відверто, гнилих людей, які будь-яку найдосконалішу ідею зведуть нанівець.

Поєднання націоналізму і соціалізму, яке в чистому вигляді не обіцяло нічого поганого, обернулося жахіттям ХХ століття. Комунізм, як ідеологія утопії, теж був згублений моральним виродками. Навіть у Оруела в творі «Скотний двір» зображено, як свині звели нанівець в цілому прогресивну ідею того, щоб тварини працювали самі на себе без господаря-експлуататора.

Відтак, реалізація будь-якої ідеї на практиці упирається в проблему якості людського матеріалу – в проблему морального рівня тих людей, які цю ідеологію втілюватимуть.

На сьогодні в Україні, на жаль, відсутня достатня соціальна якість, щоб можна було реалізовувати які-небудь утопічні чи, бодай, прогресивні ідеї, засновані на правових нормах, соціальній справедливості чи якихось інших філософських категоріях. Відтак, повертаємося до сакраментального вислову професора Преображенського про те, що спершу, ніж долати розруху в суспільстві, необхідно подолати розруху в людських головах.

Під час минулого семінару обговорювалась можливість реалізації проекту «Венера», який висвітлений в другій частині відомого фільму «Дух часу». Так, насправді, реалізувати цей проект на базі ресурсної економіки буде практично неможливо до тих пір, доки людський матеріал буде морально недосконалим, а в головах людей животітиме хоч незначна розруха. Інакше, проект «Венера» не витримає, якщо на сотню добропорядних людей знайдеться хоча б один моральний виродок, який вирішить збагачуватись за рахунок обкрадання інших.

Отже, перед початком втілення будь-якого проекту розвитку України, будь-якої програми або ідеології в Україні необхідно в першу чергу здійснити світоглядний прорив. Іншими словами – подолати розруху в голові кожної людини. Необхідно якісно змінити свідомість людей. Новий світогляд визначить нове перспективне буття. А світоглядний прорив стане фундаментом Української Мрії.

 

Продовження доповіді...

Бюлетень Пліч-о-пліч